Сергій Фішер - Фаустина, Сергій Фішер

— Але не для таких, як я, — гірко перервала її Єва. — Не для вбивць. Не для тих, хто свідомо обрав темряву.

— Для всіх, — наполягала мати. — Він сказав, що навіть найбільший грішник, якщо щиро розкається, може знайти спасіння.

Єва подивилася на неї з сумною посмішкою.

— Ти справді віриш у це? Після всього, що я зробила?

— Я вірю, що моя донька не народилася монстром, — твердо відповіла мати. — Ти була доброю дівчинкою. Чуйною, доброю. Те, що сталося з тобою... те, що ти зробила... це жахливо. Але я не можу повірити, що для тебе немає надії.

Єва відвернулася, відчуваючи, як сльози підступають до очей. Надія. Таке маленьке слово. Таке просте. І таке недосяжне для неї.

— Я вбивала людей, мамо, — тихо сказала вона. — Не лише тих, хто заподіяв мені біль. Але й тих, хто просто... був на моєму шляху. Хто сказав мені щось не те. Хто глянув на мене не так. Я вбивала їх, і відчувала... задоволення.

Вона повернулася до матері, дивлячись їй прямо в очі.

— Я стала тим, кого найбільше боялася. Монстром. І тепер маю платити за це.

Мати не відводила погляду, не відпускала її рук.

— Тоді розкайся, — сказала вона просто. — Не для того, щоб уникнути покарання. А тому, що це правильно. Тому, що це єдине, що ти ще можеш зробити.

Єва довго дивилася на неї, потім повільно кивнула.

— Я спробую, — прошепотіла вона. — Заради тебе. Спробую.

Наступного дня вони пішли до маленької церкви на околиці міста. Єва вагалася перед входом, ніби боялася, що сама будівля відторгне її, не впустить. Але двері відчинилися від легкого поштовху, і вона увійшла в тихе, прохолодне приміщення, наповнене запахом ладану і воску.

Церква була майже порожньою — лише кілька літніх жінок молилися в кутку, та старий священик готувався до служби. Єва сіла на лаву в дальньому кутку, відчуваючи себе чужою, неприродною в цьому святому місці.

Мати сіла поруч, стиснувши її руку. Вони чекали, доки священик закінчить приготування і помітить їх.

— Щось відбувається, — раптом прошепотіла Єва, відчуваючи дивне поколювання на шкірі. — Щось...

І тоді вона побачила їх. Фігури — темні, розмиті, з палаючими очима — рухалися вздовж стін церкви. Ті самі фігури, що вона бачила в полі після аварії. Вони шепотіли, вказували на неї, наближалися.

— Мамо, — Єва стиснула руку матері сильніше. — Ти бачиш їх?

Мати озирнулася, нічого не розуміючи.

— Кого, доню?

— Їх, — Єва вказала на стіни, де фігури ставали все чіткішими, все ближчими. — Вони... вони прийшли за мною.

Мати стривожено подивилася на неї.

— Там нікого немає, Єво. Лише ікони і свічки.

Але Єва знала, що бачить. Демони. Слуги Олексія. Або, можливо, його побратими. Вони прийшли спостерігати. Прийшли насміхатися над її спробами знайти розкаяння.

Священик нарешті помітив їх і підійшов. Це був літній чоловік з добрими очима і сивою бородою.

— Чим я можу допомогти вам, діти мої? — запитав він з м'якою посмішкою.

Мати подивилася на Єву, ніби питаючи дозволу. Єва повільно кивнула, хоча частина її хотіла втекти, сховатися від пронизливого погляду священика.

— Моя донька хоче... сповідатися, — сказала мати, запинаючись. — Вона... вона багато згрішила.

Священик кивнув без жодного здивування.

— Звісно, — відповів він. — Сповідь починається через півгодини. Але якщо ви бажаєте зараз...

— Так, — швидко сказала Єва, відчуваючи, як фігури на стінах наближаються все більше. — Зараз. Будь ласка.

Священик відвів її до сповідальні — невеликої кабінки в бічній частині церкви. Єва ввійшла всередину, відчуваючи, як стіни ніби стискаються довкола неї. Вона сіла, склавши руки, намагаючись згадати, як це робиться. Вона не була в церкві з дитинства, коли бабуся брала її з собою.

— Я... я не знаю, з чого почати, — прошепотіла вона.

— Почніть з того, що найбільше тяжіє на вашій душі, дитино, — м'яко відповів священик з іншого боку перегородки.

І Єва почала говорити. Спочатку повільно, запинаючись, потім все швидше, ніби прорвало греблю. Вона розповіла все — про Олексія, про угоду, про свої вбивства. Про Максима, Вікторію, професора Кравченка, Марину, Наталію, сім'ю Сергія. Про свою гординю, свій відчай, свою жорстокість.

Коли вона закінчила, в сповідальні запала тиша. Єва відчувала, як кров стукає у скронях, як дихання стає важким, затрудненим.

Нарешті священик заговорив:

— Те, що ви розповіли... це найтяжчі гріхи, які я коли-небудь чув на сповіді.

Єва опустила голову, відчуваючи, як щось всередині неї ламається. Навіть тут, навіть у цьому останньому притулку, немає для неї прощення.

— Але, — продовжив священик, і в його голосі з'явилася нова нота, — навіть для таких гріхів може існувати покаяння. Якщо воно щире. Якщо воно від усього серця.