Сергій Фішер - Фаустина, Сергій Фішер

Частина 27

Мати Єви прийшла до тями через кілька хвилин, як і передбачав Олексій. Вона відкрила очі, побачила доньку, що сиділа поруч, і мовчки вхопилася за її руку, ніби шукаючи підтвердження реальності.

— Він справжній, — прошепотіла вона. — Цей... Олексій. Він справді...

— Демон, — закінчила за неї Єва. — Так, мамо. Він справжній. І все, що я розповіла — правда.

Мати повільно сіла, все ще тримаючись за руку доньки.

— Що нам робити? — запитала вона з відчаєм у голосі. — Має бути спосіб... мусить бути спосіб розірвати цю угоду!

Єва гірко посміхнулася.

— Я шукала. Повір, шукала. Але угода є угода. Я підписала її кров'ю. І тепер мушу платити.

— Ні, — мати раптом стала рішучою. — Я не дозволю йому забрати мою дитину. Має бути вихід. Молитва, екзорцизм, щось!

Єва лише похитала головою.

— Це не фільм жахів, мамо. Це реальність. І в цій реальності, коли ти продаєш душу дияволу, то платиш. Без винятків.

— Але ж є церква, священики...

— І що я їм скажу? — перервала її Єва. — "Вибачте, отче, але я продала душу дияволу, вбила кількох людей, і тепер хочу уникнути покарання"? Вони відправлять мене до психіатричної лікарні. Або до поліції. І в будь-якому випадку, це не допоможе.

Мати відвернулася, але Єва бачила, як тремтять її плечі від тихих ридань.

— Мені так шкода, — прошепотіла мати. — Це все моя вина. Я не захистила тебе. Не помітила, не зупинила...

— Це не твоя вина, — м'яко сказала Єва. — Це мої рішення. Мої вибори. І моя відповідальність.

Вона допомогла матері піднятися і сісти на диван. Налила їй води з графина, що стояв на столі.

— Я прийшла не для того, щоб шукати порятунку, — сказала Єва. — Я знаю, що його немає. Я прийшла, щоб... попрощатися. Щоб провести ці останні дні з тобою. Якщо ти дозволиш.

Мати подивилася на неї з болем і любов'ю.

— Звісно, дозволю, — відповіла вона. — Ти моя донька. Завжди була і завжди будеш.

Вони обнялися, і вперше за багато місяців Єва відчула щось схоже на спокій. Не щастя, ні. Не полегшення. Але хоча б момент тиші в бурі, що оточувала її.

Наступні дні минали в дивному спокої. Єва допомагала матері по дому, готувала їжу, дивилася з нею старі фільми. Вони говорили — про минуле, про дитинство Єви, про все, крім її злочинів і майбутньої долі.

Поліція, здавалося, не шукала її тут. Можливо, вони не думали, що вона буде такою очевидною, щоб повернутися до рідного дому. А може, як і раніше, це був "трюк" Олексія — чергова гра, чергова можливість продовжити шоу.

Але мирний час не міг тривати вічно. На п'ятий день перебування вдома, коли до кінця угоди залишалося десять днів, все змінилося.

Єва прокинулася посеред ночі від відчуття, що хтось спостерігає за нею. Вона розплющила очі і побачила порцелянову ляльку, що сиділа в ногах її ліжка. Лялька дивилася на неї своїми скляними очима, і її губи, здавалося, рухалися в беззвучному шепоті.

— Залиш мене, — прошепотіла Єва. — Будь ласка, залиш мене в спокої хоч на ці останні дні.

Але лялька не зникала. Натомість вона піднялася — рухаючись не як іграшка, а як жива істота — і повільно поповзла до Єви по ліжку.

Єва відсахнулася, спиною притиснувшись до стіни. Вона хотіла закричати, покликати матір, але горло ніби заціпило.

Лялька зупинилася за кілька сантиметрів від неї. Її скляні очі блищали в темряві, а порцелянові губи розтягнулися в усмішці, показуючи ряд гострих, схожих на голки зубів.

— Ти моя, — прошепотіла лялька голосом, що нагадував звук розбитого скла. — Твоя душа моя. Твоє тіло моє. Твій розум мій.

Єва нарешті змогла закричати. Вона кинулася з ліжка, відчинила двері і вибігла в коридор, зіткнувшись з матір'ю, яка прокинулася від її крику.

— Єво! Що сталося? — мати вхопила її за плечі, тривожно дивлячись в обличчя.

— Лялька, — видихнула Єва, озираючись на двері своєї кімнати. — Там була лялька. Вона говорила... вона рухалася...

Мати обережно відвела її на кухню, посадила за стіл, налила склянку води.

— Тобі наснилося, — м'яко сказала вона. — Це лише кошмар.

— Ні, — Єва похитала головою. — Це не сон. Це... це послання. Від нього. Від Олексія.

Вона подивилася на календар на стіні кухні, на якому мати механічно викреслювала дні.

— Десять днів, — прошепотіла Єва. — Залишилося лише десять днів.

Мати сіла поруч, взяла її руки у свої.

— Я поговорила з отцем Миколою, — сказала вона тихо. — Священиком з нашої церкви. Не називаючи імен і деталей, звісно. Просто... теоретично.

— І що він сказав? — запитала Єва без особливої надії.

— Він сказав, що навіть якщо душа продана дияволу, щире розкаяння і молитва можуть... не врятувати від виконання угоди, але хоча б зменшити страждання після. Він сказав, що Боже милосердя безмежне, і...

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍