Павло Дерев'янко - Тенета війни, Павло Дерев'янко

в гетьмани, якщо навіть не розуміє, коли час стулити пельку? Орден зараз підтримувати — то голою дупою на їжака стрибати!

— Панове, балачки ваші жодного сенсу не мають, — не втримався четвертий. — Ви завзято дискутуєте про газетну обгортку, насправді ж обиратимуть так, як у радах між собою по грошиках домовляться.

— То, може, шановні, настав час обирати нам, га? Чому гетьмана тільки Чорна Рада обирає? Це ж гетьман України, то й вирішувати треба всією державою!

Усі розреготалися.

— Ох, свята простота! Такі нісенітниці верзете, казна-що...

— Ви собі обранця до Чорної Ради обирали? Обирали! От він і вирішить.

Черга поволі просувалася. Северин слухав балачки краєм вуха та не спускав очей із голомозого пана за кілька кроків попереду — його належало вбити.

Характерник, якого переслідував Северин, мав захопити цепелін, що стало б першою ланкою у вервечці жахливих речей, показово скоєних завербованими лицарями Ордену для його остаточної дискредитації. Скарбничі дізналися про це з документів, розкодованих кілька днів тому. Іван Чорнововк, не зволікаючи, наказав знищити усіх згадуваних у паперах зрадників і назвав цю подію Судним днем.

— Продажна наволоч має привселюдно створити видимість великої державної зради, — пояснив осавула, — аби новий гетьман, хто б ним не став, мусив відкликати грамоту Хмельницького.

Зазвичай призначенці виконували подібні завдання в парі (особливо коли йшлося про важливу місію), але нині сили куреню не давали такої змоги, тому кожен мав упоратися самотужки. Навіть Іван Чорнововк узяв на себе зрадника — всі мали загинути впродовж доби, не встигнувши скоїти жодного із планованих злочинів.

«Данила Галицького» було пофарбовано у яскраво-блакитний колір із золотим галицьким левом посередині. Северин давно мріяв політати на дирижаблі, але, як то часто трапляється, постійно відкладав здійснення мрії. Тепер, коли йому вперше доведеться ступити на борт повітроплава, він мусить убити одного з пасажирів.

Війна ожила, повернулася на руки чужою кров'ю, тільки замість земель Північного Альянсу Северин мандрував полками Українського Гетьманату. За останні дні він убив двічі: після викрадення шифру прибрав молодика з коханкою у придорожній корчмі та зарізав самотнього чоловіка на хуторі поблизу Сміли. Чорна діра розчахнулася знову, засмоктуючи докори сумління: він просто виконував накази.

Єдиною розрадою були листи Катрі. Дружина (він майже звик до цього слова) сповіщала, що їздити верхи стало важко, її звільнили від усіх завдань до пологів, тож вона вирішила пошукати добру повитуху. Скоро народиться дитина. Його дитина. Їхня дитина!

Яким батьком він стане? І як це взагалі — бути батьком? Як виховувати дитину? Раніше він не замислювався. Чи Ігор Чорнововк переймався цим свого часу? Мав сумніви чи, навпаки, достеменно знав, як виховуватиме нащадка?

Одне Северин вирішив напевне: він не хотів, аби його син чи донька вбивали, як довелося йому. Нехай стануть поетами, мандрівниками, лікарями чи винахідниками — бодай що заманеться... Але не холоднокровними вбивцями із випаленими душами.

Соломія на листи не відповідала. Захар сповіщав, що відьма засмутилася через історію з Ліною, «але ж ти знаєш, що мине час і вона напише, але повір, вона справді радіє за тебе, але...». У повідомленнях вчителя було забагато «але», в яких Северин безпомилково вбачав нещирість.

— Вітаю, пане. Прошу квиток, — мовила приязна дівчина.

Голомозий потупав сходами нагору. Северин упізнав його: кульгавий Михайло, давній знайомий Захара, що колись привітав його у Буді словами про найгірший вибір у житті.

— Каюта номер сім, перша кляса. Чудовий вибір, пане! Бажаємо приємного польоту.

Северин піднявся східцями башти до входу, де знову показав квитка і зайшов до палуби першого класу. Треба якомога швидше знайти каюту зрадника. На цій висоті Чорнововк не міг перестрибнути у Потойбіч і пройти крізь стіну. Нюх вивів його до третьої каюти. Пощастило: Михайло ще не встиг замкнутися. Северин увійшов до нього і гукнув:

— Перепрошую!

Михайло вийшов із сусідньої кімнати та здивовано на нього глипнув. Не впізнав.

— Мабуть, у касі щось наплутали, бо в мене також третя, — Чорнововк простягнув йому свого квитка.

Загули мотори, підлога гойднулася, відтак Северин промахнувся, і удар, що мав стати смертельним, лише черкнув по шкірі.

— Курва! — Михайло відстрибнув і теж вихопив ножа.

Але Северин не збирався битися: його пальці торкнулися закривавленого леза і він зашепотів. Михайло захрипів, похитнувся та впав на коліна. Повітря навколо загусло. З останніх сил зрадник здійняв руку та метнув ножа. Чорнововк ухилився, продовжуючи закляття, а Михайло розпачливо заскавчав, засмикався та повалився додолу. Його трусили судоми, тіло почервоніло, наче у вареного рака. Северин не змовкав, допоки агонія не скінчилася. Він сторожко наблизився та приклав пальця до порізу. Михайло не вдавав: розігріта замовлянням кров скип'ятила його насмерть.

Чорнововк не планував убивства чарами крові, такі закляття відбирали багато сил та чимало днів власного життя, а смерть від високої температури виглядала підозрілою. Втім, обирати не доводилося, та й Северин не мав певності, що зміг би вистояти у прямому бою проти досвідченого характерника. Справу зроблено — це головне.

Він зачинив каюту зсередини та заходився обшукувати речі вбитого. У внутрішній кишені знайшовся лист без підпису та перепустка з печаткою Святійшого Патріарха Київського і всієї Русі-України Симеона, що їх Северин, уважно вивчивши, забрав разом із грамотою вбитого. Вклав тіло розпашілого від смертельної гарячки Михайла на ліжко, прикрив ковдрою, замкнув каюту на ключ, повісив на двері табличку «Не турбувати до кінця польоту» та рушив до ресторану з почуттям виконаного обов'язку.

Цепелін покинув Львів, і характерник із дитячим захватом спостерігав, як далеко внизу проповзає дорога. Люди крихітні, наче мурашки — ось як їх бачать птахи з висоти польоту! Мабуть, комусь таке видовище здалося б моторошним, але Северин захоплено витріщався на краєвиди, доки порожній шлунок не нагадав про себе.

У ресторані тривала політична дискусія, тому сіроманець відсів від неї якомога далі. Зняв крислатого капелюха, відкинув з лоба волосся та почав вивчати стравопис, аж тут поруч прогуло:

— Друже Северине! Який неймовірний збіг!

Спочатку характерник побачив могутнє черево, вбране у дорогий костюм, а потім його власника — одного з най-заможніших чумаків Гетьманату Тиміша Клименка.

— Радий зустрічі, — щиро всміхнувся характерник. — Приєднаєтеся?

— Залюбки! — чумак гепнувся на стілець навпроти і зашепотів: — Чесно кажучи, спочатку не був певен, що це ви... Бачу, що мандруєте інкогніто, без цехових регалій.

— Інколи доводиться знімати черес.

Вони завжди зустрічалися випадково, раз або двічі на рік, щоразу в новому місці, ніби це було їхньою традицією. Клименко