Павло Дерев'янко - Тенета війни, Павло Дерев'янко

— Срібні або золоті китиці над шевронами, — нагадала вона відзнаки імперського однострою. — Якщо пощастить, червоні аксельбанти.

Вовк кивнув і гайнув у хащі. Сильвія чекала.

Вона вміла чекати. У дитинстві панянка Ракоці була нетерплячою дівчинкою, тому покарання за непосидючість було одним із перших уроків, якій їй довелося затямити. Втім, дівчинку карали й за безліч інших речей, але Сильвія не ремствувала: покарання її загартувало, перетворило, зробило такою, як вона була сьогодні. Кожен діамант потребує огранки, інакше не засяє.

Сильвія прислухалася: характерник полював. Точніше, чигав у засідці... Ярема казав, що навчився цього на Острівній війні; потрібен лише час вистежити та вичекати ціль. Сільвія трохи переймалася за дипломата, який у нічних плавнях був геть не на своєму місці. Аби Зіновій не кинув їх тут без човна...

Із пітьми з ледь чутним шурхотом величезний брунатний вовк тягнув за лямки впольованого османа. Судячи з відзнак на розстібнутій формі (мабуть, ходив до вітру, коли його оглушило), то був капітан. Сильвія допомогла закинути бранця на вовчу спину, міцно зв'язала руки й ноги, аби не впав, і викрадачі повернулися до човна. Чарнецький тримався молодцем: навіть цілився у їхній бік із піштоля, доки не переконався, що свої.

Сильвія зрізала мотузки, поклала турка на землю, обшукала та заходилася скручувати його наново, поки Ярема намагався так-сяк відмитися від крові та хутра. Чарнецький не знав, куди дивитися: чи то на сіроманця, чи то на полоненого.

— Знаю, не дуже зручно, — погодився Яровий, хоча дипломат нічого не сказав.

Сильвія ляпасами привела османа до тями. Той застогнав, зіщулився, а жінка щось просичала йому в обличчя.

— Каже, що зараз буде допит. Якщо мовчатиме або волатиме, то вона відріже йому прутня, — переклав Чарнецький.

Ярема розсміявся.

— Що тут смішного? — у погляді Чарнецького було «я так і знав, що ти контужений».

— Знайомі методи.

Полонений коротко відповів.

— Він згоден співпрацювати, якщо йому дадуть слово зберегти життя.

— Отак швидко? Для полонених варягів було справою честі протриматися під ворожими тортурами.

— У турків дещо інший світогляд, — зауважив дипломат. — Перетворитися на євнуха вважається найгіршим безчестям, тому між тягарем зради і перспективою оскоплення кожен османський чоловік обере перше.

Сильвія зробила гостинний жест і відступила, пропускаючи Ярового до бранця. Її правиця завмерла біля руків'я кинджала на поясі.

— Я даю слово зберегти йому життя, — мовив характерник.

Чарнецький переклав і осман знову кивнув.

— Які плани вашого наступу?

— Після сигналу розпочати атаку, — витлумачив Зіновій. — З моря надійдуть основні сили, ми маємо вдарити в тили, аби розпорошити сили захисників.

— Князівство — єдина мета?

— Для першої хвилі, — Чарнецький знизав плечима і додав від себе: — Що б це не означало.

— Першої хвилі? Що буде далі?

— Велика війна, — бранець посміхнувся.

— Розкажи про неї.

— Я лише капітан, — військовий ворухнув плечем із шевроном. — Знаю тільки те, що відбудеться тут. Не більше.

— Приховуючи правду, ти ризикуєш, — попередив Ярема.

Чарнецький намагався перекладати з такою ж інтонацією.

— Ми візьмемо своє. Те, що завжди належало нам, — сплюнув осман. — Хвилю не спинити!

Ярема ставив інші питання, але бранець з презирливою посмішкою відповідав те саме.

— Тільки про хвилю й нові землі повторює, паскудник, — розвів Чарнецький руками.

Сильвія ступила вперед та загнала кинджал у скроню турка. Дипломат причмелено витріщався на вбитого, а характерник з мовчазним осудом глянув на розвідницю.

— Часу обмаль. Користі з нього більше не було, — пояснила Ракоці.

— Я давав слово, — зауважив Ярема.

— А я — ні.

Чарнецький не стримав блювоти, доки Ярема разом із Сильвією топили тіло османа, пожертвувавши на те брилу, що лежала в човні замість якоря — з великим камінням у плавнях було сутужно.

— На свій захист зауважу, що на кораблі під час морської хвороби я втримався, — промимрив дипломат дорогою назад. — Але такі видовища... Я незвичний! Попри стереотипи дипломатія та вбивства не є спорідненими справами... Яремо, що тепер?

— Велика війна, — повторив характерник слова турка.

— Чи ви тепер довіряєте моїм словам, пане Яровий? — поцікавилася Сильвія.

— Довіряю.

Годилося б захопити другого бранця і допитати так само... Можливо, варто змінити місце та наступної ночі вибратися у наступну розвідку? Але щойно їхній човен покинув плавні, як характерник забув про цю думку.

— Якого біса?!

У місячній доріжці двоє кораблів тримали в лабетах їхній вітрильник. З палуби долинав гомін.

— Османи, — мовила Сильвія.

Над тихим морем прокотилися постріли.

— І що тепер робити? — Чарнецький, який відновив було здоровий колір обличчя, знову зблід.

— Битися, — відповів Ярема.

***

Про вибори гетьмана гомоніли всюди — на ринках і вулицях, у шинках і крамничках, біля криниць і стаєнь — всі думали-гадали, хто стане наступним: Яків Яровий чи Борислав Нічога. Головне питання рясніло на перших шпальтах газет та журналів; на підтримку кандидата малювали графіті й знущалися із зображень опонента; на результати робили ставки, а палкі дискусії у корчмах перетворювалися на бійки; сердюки, що мали їх зупиняти, повсякчас долучалися до сторін залежно від політичних переконань. Здавалося, навіть вуличні коти нявчали про вибори, і черга на цепелін «Danylo Halyc'kyj» маршруту «Львів-Таллінн» не була винятком.

— Той вояка не розуміється на керуванні державою! Це йому не верхи гарцювати! Сусіда в мене ветеран-січовик, то він глухий на одне вухо, — аргументував один.

— І що? У Ярового рідний брат характерник, прокляте плем'я, — відказував другий. — «Літопис Сірого Ордену» читали? То жах, справжнісінький жах, а вони поміж нас ходять!

Северин поправив костюм: для завдання він убрався як пересічний містянин середніх статків.

— Би, шановний, з льоху вилізли? Я не тільки ту книжку читав, але й газети щодня переглядаю, і там уже не раз писалося, що Яровий привселюдно від брата відхрестився та Орден засудив! Неодноразово!

— А ви й повірили? — розсміявся опонент. — Наївні! Яровий каже те, що хочуть почути. У нього рідний батько сіроманцем був! Про що тут сперечатися?

— Нічога за характерників вступився, — втрутився третій. — Наклепам не вірить і каже, що безліч разів на власні очі бачив, як перевертні чесно на північних землях билися.

— Ну й бовдур той Нічога! Такою заявою він собі кілька голосів зрізав! От куди йому