Микола Васильович Гоголь - Зібрання творів у семи томах. Том 5. Мертві душі, Микола Васильович Гоголь

не міг встояти на балконі ніякий гість і відвідувач. Від захвату йому перехоплювало в грудях подих, і він тільки скрикував: «Господи, як тут просторо!» Без краю, без меж відкривались простори: за лугами, всіяними гаями і водяними млинами, кількома зеленими поясами зеленіли ліси; за лісами, крізь повітря, що вже починало ставати імлистим, жовтіли піски. І знову ліси, що вже синіли, як моря або туман, далеко розлитий; і знову піски, ще блідіші, але все жовтіючі. На далекому небосхилі лежали гребенем крейдяні гори, виблискуючи білістю навіть і в негоду, немов їх освітлювало вічне сонце. По сліпучій білості їх, на підгір’ях, місцями мигтіли, мов димлячись, туманно-сизі плями. Це були далекі села; та їх уже не могло розглядіти людське око. Тільки іскра золотої церковної маківки, що спалахувала при сонячному освітленні, давала знати, що це було людне велике селище. Все це сповите було в тишу незворушну, якої не пробуджували навіть ледве чутні відголоски повітряних голосів, що зникали в просторах. Гість, що стояв на балконі, і по якомусь двогодинному спогляданні нічого іншого не міг вимовити, як тільки: «Господи, як тут просторо!»

Хто ж був жилець і владар цього села, до якого, як до неприступної фортеці, не можна було і під’їхати звідси, а треба було під’їздити з другого боку, де врозкид дуби зустрічали привітно гостя, простягаючи розложисті віти, як дружні обійми, і проводячи його до того самого будинку, котрого вершок бачили ми ззаду і котрий стояв тепер весь перед очима, маючи по один бік ряд хат, що підносили коньки й різьблені гребені, а по другий — церкву, що виблискувала золотом хрестів і золотими прорізними мережками висячих в повітрі ланцюгів. Якому щасливцеві належав цей закуток?

Поміщикові Тремалаханського повіту, Андрію Івановичу Тентетникову, молодому тридцятитрилітньому щасливцеві і до того ще й нежонатому чоловікові.

Хто ж він, що ж він, яких прикмет, яких властивостей людина? У сусід, читачки, у сусід треба розпитати. Сусіда, що належав до фамілії спритних, вже нині зовсім зникаючих, відставних штаб-офіцерів брандерів, висловлювався про нього виразом: «Натуральний тварюка!» Генерал, що проживав за десять верст, казав: «Молодий чоловік недурний, але багато забрав собі в голову. Я міг би бути йому корисним, тому що в мене не без зв’язків і в Петербурзі, і навіть при…» — генерал мови не закінчував. Капітан-справник так повертав відповідь: «А от я завтра ж до нього по недоїмку!» Мужик його села на запитання, який у них пан, нічого не відповідав. Отже, думка про нього була несприятлива.

Безсторонньо ж сказати — він не був поганою людиною, він просто коптитель неба. Тому що вже немало є на білому світі людей, які коптять небо, то чому ж і Тентетникову не коптити його? Зрештою, ось, наприклад, день з його життя, цілком схожий на всі інші, і хай з нього судить читач сам, який у нього був характер і як його життя відповідало красотам, що оточували його.

Уранці прокидався він дуже пізно і, підвівшись, довго сидів на своєму ліжку, протираючи очі. І тому що очі, на лихо, були маленькі, то протирання їх тривало надзвичайно довго, і весь цей час коло дверей стояв слуга Михайло з рукомийником і рушником. Стояв цей бідолашний Михайло годину, другу, ішов потім на кухню, потім знову приходив, — пан усе ще протирав очі і сидів на ліжку. Нарешті вставав він з ліжка, вмивався, одягав халат і виходив до вітальні для того, щоб пити чай, кофій, какао і навіть тепле молоко, всього присьорбуючи потроху, кришачи хліб безжалісно і насмічуючи всюди безсовісно попелом з люльки. І дві години просиджував він за чаєм. І цього мало: він брав іще холодну чашку і з нею підсувався до вікна, що виходило на подвір’я; коло вікна ж відбувалася щодня така сцена.

Насамперед ревів Григорій, дворовий чоловік, що був за буфетника, який звертався до домівниці Перфильївни майже в таких-от виразах:

— Печінка ти баламутенна, нікчемо ти отака! Тобі б, поганій, мовчати!

— А чи не хочеш оцього-от? — викрикувала нікчема, або Перфильївна, показуючи дулю, — баба тверда у вчинках, дарма що охоча була до ізюму, пастили і всяких ласощів, які були в неї під замком.

— Та ти ж і з прикажчиком зчепишся, сміття ти анбарне! — ревів Григорій.

— Та й прикажчик злодій такий самий, як і ти. Думаєш, пан не знає вас? адже він тут, адже він усе чує.

— Де пан?

— Та он він сидить біля вікна; він усе бачить.

І справді, пан сидів коло вікна і все бачив.

На довершення содому, криком кричав дворовий хлопчик, діставши від матері потиличника, вищав пес-хорт, присівши задом до землі, з причини гарячого окропу, яким ошпарив його, виглянувши з кухні, кухар. Словом, усе голосило й верещало незносно. Пан усе бачив і чув. І тільки тоді, коли це ставало до такої міри нестерпним, що заважало навіть нічого не робити, висилав він сказати, щоб галасували тихіше.

За дві години до обіду йшов він до себе в кабінет для того, щоб серйозно взятися за твір, який мав охопити всю Росію з усіх точок — з цивільної, політичної, релігійної, філософської, розв’язати трудні завдання і питання, поставлені їй часом, і визначити ясно її велику будучину; словом, все так і в тому вигляді, як любить ставити собі сучасна людина. А втім, колосальний почин здебільшого обмежувався самим обдумуванням: згризалося перо, з’являлись на папері малюнки, і потім усе це відсувалося набік, бралась замість того в руки книга і вже не випускалась аж до обіду. Книгу цю читано разом із супом, соусом, смажениною і навіть з пирожним, так що деякі страви від того хололи, а інші приймалися зовсім незайманими. Потім ішла люлька з кофієм, гра в шахмати з самим собою, а що робилося далі аж до вечері — далебі, і сказати важко. Здається, просто нічого не робилося.

Отак і проводив час сам-самісінький в цілому світі молодий тридцятидволітній[217] чоловік, сидячи сиднем, в халаті й без галстука. Йому не тулялося, не ходилося, не хотілося навіть піднятися нагору, не хотілося навіть відчиняти вікон, щоб упустити свіжого повітря в кімнату, і прекрасний краєвид села, на який не міг байдуже милуватися ніякий відвідувач, наче не існував для самого господаря. З цього може читач бачити, що Андрій Іванович Тентетников належав до родини тих людей, які на Русі не переводяться, яким колись імена були: тюхтії, лежебоки, бабаки і