Симона Вілар - Щаслива суперниця

Мабуть, вони роздобули колоду на будівництві та застосували її як таран. Отець Мартін волав до розсудливості моїх ворогів, благав піти, обіцяв страшні кари святого Дунстана, якщо вони ввірвуться в церкву силою. Крізь гуркіт я розрізнила голос Гуго, який запевняв священика, що його не зачеплять, якщо він сам відчинить двері й дозволить вивести мене, але отець Мартін присягався всіма відомими святими, що тут нікого нема.

Усе це я чула, підіймаючись хисткими сходами, які прогиналися та рипіли, на дзвіничку, яка ледь підіймалася над очеретяним дахом.

Але найнесподіваніше трапилося, коли я виявилася нагорі й почала відв’язувати від балки мотузку, прикріплену до язика дзвону — вона в моїх руках розсипалася на порох.

А знизу долинали дедалі дужчі удари й люті крики. Проте старі дубові двері поки трималися. Зненацька удари припинились. Із майданчика дзвіниці я помітила, як над краєм даху з’явилася одна з будівельних драбин. Бігод, мабуть, вирішив видертись на дах і проникнути в церкву через лазівку в стіні дзвіниці. І коли драбина загойдалася — нею вочевидь хтось сходив — я присіла, сховалась за поруччям майданчика дзвіниці. Хтось пройшов зовсім поруч зі мною та почав спускатися тими само сходами, якими я сюди зійшла. Я чула важкий подих цієї людини та брязкіт клинка, якого витягали з піхов.

— Ну що, попе, поговоримо?

Це був Гуго Бігод. Що відповів священик, я не розчула, але голос Гуго звучав дедалі голосніше — тепер він журився, що виявив непотрібне милосердя до саксонського попа, але настав час усе виправити. Потім Бігод поцікавився, де піп ховає графову дівку, й відразу почулися його скажені прокльони та в’їдливе запитання отця Мартіна, чи не дуже обпалився непроханий гість.

Я зміркувала, що священик відбивається від Гуго запаленим смолоскипом. Отець Мартін вважався дужим і не раз бував переможцем у ярмаркових боях на ціпках. Знизу почулися звуки сутички, й раптово я відчула запах диму. Церква Святого Дунстана була настільки стара й суха, що найменшої іскри було досить, аби вона спалахнула, мов свічка. І, схоже, саме це й сталося внизу.

Хай пробачить мені Господь, але цієї миті я забула навіть про отця Мартіна. Я думала тільки про себе й свою дитину. Зараз я перебувала в укритті, але яка користь від цього укриття, якщо церква горить, а перед нею на мене чекають убивці?

Я востаннє глянула на непотрібний дзвін, що висів високо над моєю головою та почала спускатися — але не в церкву, а на очеретяну покрівлю.

Сухий очерет м’яко пружинив під ногами. Нарешті я досягла краєчку даху. Запах диму дедалі посилювався, а внизу, в церкві, що вже палала, як і раніше, точилася смертельна сутичка Бігода зі священиком, з гуркотом падали лави, чулися прокльони. І схоже, отцю Мартінові поки що вдавалося стримувати натиск Бігода й не пускати його до дверей і на сходи. Ззовні знову почулися удари в двері.

Я озирнулася. На багато миль довкола лежали пустельні, холодні фени. У суцільній чорноті мерехтів боязкий вогник, але як далеко, як безнадійно далеко! І на допомогу нам ніхто не поспішав.

Чи можу я затаїтися тут? Я боялася вогню, але ще більше я боялася своїх ворогів. Зненацька мій погляд упав на могутню вежу недобудованої дзвіниці. І я почала пробиратися туди, де дах старої церкви найближче підступав до творіння Саймона-муляра, а будівельні риштовання, що обплутували дзвіницю, майже прилягали до очеретяної покрівлі.

Однак ця відстань виявилася зовсім не такою малою, як здавалося. Добратися до риштовань було майже неможливо, а внизу щораз дужче розгоралося й тріскотіло полум’я, густий їдкий дим почав пробиватися крізь очерет. І я зважилася. Нехай я стомлена, нехай вагітність зробила мене незграбною, але все-таки я молода й дужа. Я спробую.

Я зробила кілька кроків назад для розбігу, кинулася вперед і стрибнула. Удача! Я вчепилась у поперечину риштовань і зависла, не в змозі намацати ногами опору. Боже, яке важке в мене тіло! І який страшний біль у попереку, немов у нього встромили кинджал!

Я висіла, обхопивши поперечний брус, і нишпорила ногами, поки не намацала поперечину внизу. Тоді я стала на неї та перевела подих. Так я могла протриматися досить довго, якби не одна обставина. Кожен із ворогів, якщо загляне за ріг церкви, негайно помітить мене. Спускатися небезпечно, а ось якщо спробувати видертися вище…

Я підняла голову. Просто переді мною був дерев’яний майданчик — настил риштовань, а далі темніла глибока ніша віконного отвору. Якщо я зумію туди видертися, він послужить непоганим притулком. Ніша досить глибока, я можу там сісти й навіть прилягти. Ні вогонь, ані переслідувачі мене не дістануть.

З надзвичайною обережністю я почала підйом. Напевне, вигляд вагітної жінки, що здирається вгору будівельними риштованнями, комусь може здатися кумедним. Але мені зараз було не до того, щоб думати про це. Риштовання складалися з брусів, загнаних у спеціальні отвори в стіні, які виступали звідти футів на шість. До цих брусів були прив’язані мотузками міцні тички, покладені впоперек. Я ставала ногою на тичку, підтягувалася, впиралась коліном у наступну й знову підтягувалася.

Я майже добралася до верхнього настилу, коли вибухнув гострий біль у низу живота. Мені насилу вдалося стримати готовий вирватися крик.

О небо, тільки не це! Я перевела подих і, коли біль трохи відпустив, заповзла на настил. Тепер залишалося тільки перебратися в нішу вікна.

Коли я виявилась там, перш за все зазирнула в темне нутро вежі. Порожнеча. Набагато нижче за мій отвір виднілися вмуровані в товщу стіни сходи, що обвивали вежу зсередини. Але до них мені ніколи не дістатися.

Тільки тепер я відчула, що мої спідниці мокрі, а по ногах струменіє тепла рідина. Я розгубилася, й раптом зрозуміла, що