Симона Вілар - Щаслива суперниця

стежка. По ній возили камінь і ліс до церкви Святого Дунстана, а тепер вода, що стояла в коліях, ще й замерзла. Рухатися цією стежкою я могла тільки з надзвичайною натугою, і кожен крок доводилося відвойовувати в цієї крижаної ночі.

Через деякий час я вийшла до того місця, де на нас із Саймоном чекали п’ятеро вершників. Мертві тіла лежали на колишніх місцях, але раптом із глибини лісу почулося протягливе вовче виття. Я мусила поспішати — незабаром вовки з’являться на запах свіжої крові.

Якоїсь миті я відчула себе цілковито знесиленою. Все тіло ломило, м’язи обличчя закостеніли від напруги й холоду, а горло й груди горіли вогнем. Я згадала про дитину й тільки тому змогла продовжувати шлях, натхненно обходячи вибої та корчі, балансуючи в слизьких коліях, намагаючись не піддаватися сум’яттю. Мене не залишало відчуття, що мої переслідувачі зовсім поруч — ідуть за мною, глузуючи з моєї безпорадності й страху.

Мої очі настільки звикли до темряви, що коли вийшла з лісу, відразу розрізнила обриси дзвіниці й очеретяну покрівлю старої церкви, що темніла поруч. А чи не там підстерігають мене вороги? Однак дитина підганяла мене і я рушила вперед. «Звершиться воля Божа», — я час від часу хрестилася.

Ніколи досі я не помічала, наскільки яскравим може бути світло місяця. Але тепер, поки я перетинала відкритий простір між лісом і церквою Святого Дунстана, мені здавалося, що мене видно за десятки миль. Тому я відсапалася лише тоді, коли змогла сховатися за стосами колод, складених на будівельному майданчику. Дзвіниця Саймона чорніла зовсім близько, схожа на поставлений вертикально кістяк корабля в павутинні будівельних риштовань. Бідолаха Саймон вважав її прекрасною, але на мене ця споруда нагонила страх — довгасті отвори вікон верхнього ярусу здавалися порожніми очницями, що стежать за кожним моїм рухом. Стара дерев’яна церква здавалася звичною і затишною. Вона стояла майже впритул до дзвіниці, й мені знадобилося б зовсім небагато часу, щоб пробратися до неї. Але я барилася, прислухаючись. Глибока тиша. Дощані хатинки, де зберігалися інструменти, стояли замкнені звідтоді, як працівники покинули будівництво на зиму. Але отець Мартін повинен бути тут. З того місця, де я стояла, я бачила відчинені двері церкви й навіть розрізняла кволе світло всередині. Й це було дивно. За дім священикові слугувала невеличка прибудова обіч церкви, а сама церква зазвичай защіпалася на ніч. Чому ж зараз її двері відчинено? Напевне ж там не запізнілі парафіяни — я б розчула гул голосів, які підносять молитву, якби це було так. Я пригадала: сюди збирався привезти мене Саймон. Чи значить це, що з самого початку мої вороги обрали стару церкву Святого Дунстана за місце збору?

Але це були тільки здогади, й нерозумно було відступати, піддаватися страху. Тому я обійшла дзвіницю, наблизилася до відчинених дверей і обережно зазирнула всередину.

У церкві горів смолоскип. Його полум’я металося, кидаючи навколо нерівні червонясті відблиски. І в цих відблисках я побачила, що біля вівтаря лежить розпростерте людське тіло. Коли ж людина поворухнулася, намагаючись підвестися, я впізнала отця Мартіна.

Я кинулася до нього й побачила, що його руки й ноги зв’язані волосяними путами, а в роті покляп. Коли ж я вийняла його, священик захрипів пересохлою гортанню й важко захекався. Відсапався й нарешті вимовив:

— Жива! Слава Святому Дунстану!

Поки я вовтузилася з путами, отець Мартін, задихаючись і кашляючи, повідав мені, що в його церкву на заході прибули графиня Бертрада, Гуго Бігод і ще троє найманців. Графиня помітила священика й відразу звеліла його умертвити, але Гуго і його люди побоялися позбавити життя священнослужителя й просто зв’язали його. Поки лиходії чекали тут сутінок, із їхніх розмов священик зрозумів задум цих п’ятьох і взявся молити святого Дунстана, щоб хто-небудь із парафіян з’явився на службу й він зміг би звільнитися та попередити мене. Але в день Святої Хільди фенлендці воліють відвідувати врочисте богослужіння в обителі цієї праведниці.

Коли мені вдалося визволити його від пут, отець Мартін глухо застогнав, розтираючи затерплі руки й ноги. Кілька хвилин не міг поворухнути ними, і на його обличчі читалося страждання.

Нарешті він відсапався.

— Краще, що зараз можна зробити, дитя моє, — це забратися звідси якнайшвидше. У заростях біля плеса є човник, і я відвезу тебе в Тауер Вейк. Бідна дівчинко, та ти геть-чисто з лиця спала!

Я й справді почувалася препогано. Але вже те, що поруч зі мною була жива людина, вселяло бадьорість. Отця Мартіна я знала з дитинства, він завжди піклувався про мене й був добрим другом.

Але, видно, моїм випробуванням ще не настав кінець. Отець Мартін, ступнув до дверей і раптом позадкував:

— Святий Дунстане, заступися!

Вони наближалися, і я знову розрізнила голоси Гуго й Бертради.

Священик негайно замкнув двері храму й засунув засув.

— Це затримає їх, але навряд чи надовго. А поки… Дитя моє, я відволічу негідників, а ти зійди на башточку старої дзвіниці та удар у дзвін. Я давно не користувався ним, але якщо голос дзвону полине над фенами, люди за багато миль в околиці почують його та поквапляться сюди.

Голоси лунали зовсім близько — мої переслідувачі помітили, як зачинилися двері храму, й кинулись просто до нього. Незабаром вони вже грюкали в дубові стулки, перемежовуючи погрози лайкою та прокльонами.

До мене долинули слова Бертради:

— Я була впевнена, що ця тварюка постарається пробратися сюди. Я знову відчуваю її присутність!

«Сьогодні ти пройшла зовсім поруч зі мною і нічого не відчула, — глузливо подумала я, поспішаючи на дзвіницю. — Далеко тобі, Бертрадо, до лягавих і хортиць!».

Двері затріщали.