Симона Вілар - Щаслива суперниця

де він навчився так битися? Дивись, як уперезав мені по руці… А Жіля з Айво — обох на смерть. Який біс у нього вселився? І чого це він раптом надумав заступатися за саксонку?

— Замовкни, Гуго!

Це був голос Бертради. Від одного його звуку в мене все стислося всередині, а дитина судомно забилася в животі.

— У тебе щока в крові, Берт…

— Відчепися! Невже не розумієш, що поки ми не відшукаємо цю сучку — нічого не скінчено? Я не знатиму спокою доти, поки вона жива.

Я почула тріск хмизу, наближалися важкі кроки. І знову голос Бігода:

— Вона не могла далеко втекти. У цих кущах і без черева застрягнеш…

Потім незнайомий голос ледь не поруч зі мною промовив:

— Якщо дівка врятується й про все донесе, всім буде кепсько!

Ця людина пройшла так близько, що мало не доторкнулася до мого плеча. Я відчула в роті смак власної крові — напевне, прокусила зап’ястя. Крізь гул у вухах до мене долинув голос Бертради — вона повторювала, що потрібно продовжувати пошуки, бо звідси мені нема куди подітися.

Вони знову пройшли повз мене — з тріском розсовуючи кущі, б’ючи по гіллі зброєю, лихословлячи. Коли кроки цих трьох почали віддалятися, я безгучно підвелася й почала обережно просуватися до стежки, по кілька разів обмацуючи ногою місце, куди мала намір ступити, щоб тріск зламаної гілки не виказав мене.

Їхні коні виявилися зовсім поруч — блукали осторонь від місця сутички, стривожені запахом крові.

Я спіткнулася об чиєсь тіло — це виявилася моя Труда. Я схлипнула й провела долонею по її обличчі. Моя стара вірна служниця загинула, рятуючи мене, але я нічого не могла зробити зараз — небезпека була зовсім поруч. Ось і тіло Саймона, а поряд іще два трупи. Я обійшла їх, спробувала дістатися до найближчого коня. Це виявилася світла кобили графині. Вона стояла спокійно, та ледь я простягла руку, як кобила голосно форкнула й злякано сахнулася. За нею інші. Навіть мій незворушний жеребець протрюхикав повз мене.

З лісу почулися голоси, гамір наближався. І я знову побігла, та так, немов і не несла двох, себе й дитину. Суха гілка зачепила мою шаль, і я зірвала її з себе…

Раптом ліс скінчився. Я виявилась на відкритому просторі, де було набагато світліше, й зрозуміла, що тут мене значно легше помітити. Звернула з дороги, кинулася в зарості високого очерету. Очерет хрумтів під ногами, і я знову завмерла, присіла навпочіпки, не звертаючи уваги на те, що опинилася по кісточки в крижаній воді.

Незабаром ці троє з’явилися з лісу. Гуго кричав, що знайшов мою шаль, а значить, я десь зовсім близько, його підручний повторював щось про коней, котрі втекли, а Бертрада зосереджено мовчала. Однак незабаром неподалік від мене захрумтів очерет, і я вже вирішила, що вона помітила мої сліди. І знову Бертрада схибила, а за нею і Гуго, який вкотре повторював, що вони шукатимуть хоч і до ранку, оглянуть кожен дюйм, бо іншої ради не мають.

О, я розуміла, що він має на увазі. Вони боялися Едгара, який уже повинен був прибути в обитель. Велике небо, де ж він?

Їхні голоси лунали то праворуч, то ліворуч, але хвала Всевишньому, — не наближалися. Я сиділа, боялась поворухнутися, і в мене нестерпно болів поперек. До того ж, я почала мерзнути — ноги були зовсім мокрі. Усе, що я могла собі дозволити, — це намацати поблизу сухіше місце й перебратися туди. Там я знову завмерла, скорчилась, обхопила обіруч живіт, де знову й знову починала битися дитина. Тепер вона завдавала справжнього болю, й це мене лякало.

Скільки часу минуло? Морок остаточно загус, у небі спалахнули зірки, холодні, як вовчі очі. Я цокотіла зубами, але боялася поворухнутися, тому що мої переслідувачі не йшли геть, а кружляли поблизу. Якщо я викажу себе — пропала, втікати більше не в змозі. Мої чобітки й пелена плаття вкрилися льодом, мене била страшна лихоманка й під хутряним плащем. Мороз дедалі дужчав.

Я молилася Пречистій Діві, святій Хильді й усім іншим відомим мені святим, благаючи сховати мене від нещадних переслідувачів. Якоїсь миті від напруги й пережитого жаху я впала в напівзабуття й опам’яталася від того, що знову заворушилося дитя. Я прислухалася, ще не вірячи, що навколо панує тиша. Вдалині глухо ухнув пугач — і більше нічого. Я була сама в глухому й безлюдному місці й мусила щось робити. Підвелась на ноги й не змогла зробити навіть кроку — так вони затерпли. Довелося чекати якийсь час із заплющеними від болю очима. Я почувалася неймовірно слабкою і розбитою. Набралася сміливості, озирнулась. Холодна порожня тиша. Зійшов місяць, рожевуватий від морозяного серпанку. У його світлі я розрізнила на відстані чорні обриси Саймонової дзвіниці. Тієї самої, котру йому вже ніколи не добудувати… Куди йти? Першою моєю думкою було повернутися в село до стін монастиря Святої Хільди. Але щось підказувало мені — переслідувачі почнуть шукати мене саме там. Адже спочатку я бігла в тому напрямку, на це вказувала й загублена мною шаль. У протилежний бік? Але мої вороги обнишпорять усі хутори зокола, й ніхто з тутешніх селян не зможе захистити мене.

Я знову глянула на дзвіницю Святого Дунстана. Але ж там, поруч із церквою, живе отець Мартін! Він посадить мене в човен і доставить у Тауер Вейк. Як же я мріяла виявитися в старій добрій вежі Херварда!

Я обережно вибралася на стежку, постояла, потираючи поперек, а потім рушила вперед і незабаром виявилася в мороці лісу. Втікаючи від переслідувачів, я й не помітила, яка розбита й подовбана копитами та колісьми ця