Симона Вілар - Щаслива суперниця

Тепер ми знову мчали в півмороку крізь зарості, й гілля дерев змикалися в нас над головами. Стежки майже не було видно, й Саймону довелося трохи стримувати скажений алюр свого коня. Він озирнувся на скаку, й крізь гуркіт копит до мене долинули його слова:

— Вам необхідно з нею поговорити. Це буде справедливо. І вона дуже цього потребує.

Я нічого не розуміла й боялася його, відчуваючи себе слабкою і як ніколи вразливою. Може, коли ми дістанемося до церкви Святого Дунстана, вмовляння отця Мартіна заспокоять божевільного? Але що таке він каже? Хто ця «вона», котра має потребу в бесіді зі мною?

Приголомшена несподіванкою і шаленою скачкою, я зрозуміла це тільки тоді, коли Саймон перейшов на рівну рись й почав роззиратися навсібіч, ніби очікуючи когось зустріти.

Так і сталося — п’ятеро вершників виїхали з заростів нам назустріч. Я вдивилася й спочатку впізнала тільки одного з них — під каптуром майнуло обличчя Гуго Бігода. О, заступися за мене Свята Хільдо! Зустріч із цією людиною не обіцяла нічого доброго.

І тут до мене долинув голос Саймона:

— Я привіз її, міледі, і, думаю, ви зумієте з нею домовитися. Адже вона, бачить Бог, зовсім непогана дівчина.

Він звертався до вершника на світлому коні. Той був у чоловічому одязі, але коли каптур було відкинуто рукою, затягнутою в рукавичку, я побачила, що переді мною графиня Бертрада.

Це було схоже на лихий сон. Мій лютий ворог, моя суперниця — і я була цілковито в її владі. Я не могла ні зрушити з місця, ні відвести від неї погляду. Ця жінка може зробити зі мною що завгодно. Всім тілом, навіть на відстані, я відчувала її ненависть, її подих, що відгонив сіркою, як у самого сатани.

— Тобі допомогти, Берт?

Здається, це промовив Бігод.

Я зацьковано озиралася, намагаючись відшукати шлях до втечі. Але я була така важка й незграбна! На повільному жеребці, в непридатному для швидкої їзди сідлі. А ці люди були озброєні, вони чекали на мене тут, маючи намір зробити те, до чого їх підбурювала Бертрада, в цьому я не сумнівалася. Темний морозяний вечір, глушина, пустельна місцевість — ніхто ні про що не здогадається. І Едгару ніколи мене не знайти.

— Що, дівко, боїшся? — нарешті розімкнула вуста Бертрада. — День за днем, місяць за місяцем ти тріумфувала наді мною. Але тепер настала й твоя черга.

— Едгар не пробачить тобі цього. Він…

— Хто такий Едгар? Та й де він?

І вона розсміялася так, що в мене застигла в жилах уся кров. Одного разу я вже була у владі цієї жінки і її людей. І розуміла, що зараз усе набагато гірше, ніж тоді. Тому що я була не сама — зі мною була моя дитина.

Різкий брязкіт меча, який виймався з піхов, змусив мене здригнутися. Бертрада пильно втупилася в мій живіт.

— Знаєш, що зараз трапиться? Мої люди розіпнуть тебе, а я своїми руками розпорю твоє черево та подивлюся, чи схожий твій виродок на мого чоловіка. А потім запхну обидві ноги в твоє порожнє черево, щоб вони зігрілися. Ми довго чекали на тебе тут, і я встигла змерзнути.

Якщо в жаху є межа, то я її досягла. Я бачила, як вона повільно наближається до мене, і почувалася вже наполовину мертвою. Але мені ще тільки належало вмерти.

Зненацька дорогу Бертраді заступив Саймон.

— Мадам… Не варто так жорстоко лякати її. Ця жінка вагітна. Ви зможете домовитися іншим шляхом.

— Дурень! — вереснула Бертрада. — Невже ти й справді вирішив, що я принижуся до переговорів із цією тварюкою? Забирайся з дороги, або вмреш разом із нею!

Саймон глянув на мене, потім на Бертраду.

— Мадам, ви не можете так вчинити… Благаю вас…

— Гуго, забери його!

Я бачила, як Гуго зробив знак своїм людям, і вони рушили до муляра.

Цієї миті з хащі почувся тупіт копит, і він наближався. Ще не сміючи сподіватись, я озирнулася.

Марно — темною стежкою скакав самотній вершник. І це була всього-на-всього Труда, яка нарешті наздогнала нас.

Як вона зуміла в майже цілковитій темряві миттю все розглянути й зважити? Не стримуючи коня, моя стара служниця кинулася на Бертраду. Їхні коні зіштовхнулися, Бертрада встигла занести меча, однак Труда впала на неї всім тілом, і вони разом покотилися по землі.

Цієї затримки виявилося достатньо, щоб Саймон устиг вихопити свого тесака й всадити його в одного з людей Гуго. Потім він розвернув коня впоперек стежки й зчепився з іншим.

— Гіто, втікай!

І я не втратила свого шансу. Зрозуміла, що тільки пітьма й хащі можуть врятувати мене, тому зіслизнула з боку коня й кинулася в ліс. Позаду чулися вигуки, брязкіт металу, іржання коней і пронизливий лемент Труди. Але наступної миті я вже перебралася через купу галуззя й кинулася бігти, однією рукою притримуючи живіт, а другою відводячи гілки, що хльоскали по обличчі. Ледь шум позаду стих, я зупинилася, пірнула під крислатий корч і завмерла, закусила зап’ястя, стримуючи подих, що рвався з грудей. Моє серце стукотіло так голосно, що, здавалося, його чути було по всьому лісі.

Раптом зовсім близько почувся сповнений люті голос Бігода:

— Бісів муляр! І