Симона Вілар - Щаслива суперниця

Найменше я сподівалася на те, що ігумені Бріджит вдасться вплинути на Ансельма, але все-таки послухалась поради доброї черниці. Єдине, що втримувало мене тут — це думка, що ввечері по мене повинен прибути Едгар, та й не хотілося швидким від’їздом принести зловтішне задоволення абатові. І я взялася палко молитися біля статуї святої, просити її заступництва та захисту.

Однак і помолитися спокійно мені не вдалось. Не минуло й півгодини, як у каплицю ввійшли кілька людей з почту Ансельма, вгледіли мене та почали вивергати всілякі мерзенні речі.

Зрештою я не витримала. Однак коли спробувала полишити каплицю, вони загородили прохід, і далі глузуючи. Я на мить злякалася, але потім вирішила — не насміляться ж ці негідники скривдити вагітну жінку під склепінням храму!

Щоб зайве не випробовувати долю, я швидко пройшла бічним виходом каплиці в гербаріум і засунула за собою зовнішній засув. Зробила це саме вчасно, бо ці негідники рішуче рушили за мною та заходилися грюкати в двері.

Я стояла посеред грядок із лікарськими травами, відсапуючись. Давно колись саме цими дверима я вийшла, щоб назавжди полишити обитель. І тепер відчувала те саме бажання. Тихого прихистку мені тут напевно не знайти. Ансельм і його люди взялися будь-що-будь вигнати мене з монастиря. І хоча в листопаді смеркає рано, краще мені поїхати, не чекаючи на Едгара. Я надто вразлива, щоб довго зносити образи й знущання.

І все-таки я дочекалася сестри Стефанії, котра принесла молоко, хліб і мед. Мені довелося їсти на ходу, як старчисі, що отримала милостиню, і як не намагалась я стриматися, сльози заюшили з моїх очей.

— Тобі не можна так засмучуватися, — шепотіла Стефанія, втираючи кутиком свого апостольника мої сльози. — Але краще б тобі поїхати. Мені гірко де казати, адже сестри в обителі люблять тебе, як і раніше. Але преподобний… Наскочив, як сніг на голову, й немовби заздалегідь знаючи, що ти приїдеш, почав лютувати ще до твоєї появи. Давай-но я гукну твоїх людей, та тихцем вирушайте. І хай пробачить нам свята Хільда за те, що ми так повелися з нашою дівчинкою…

Однак виявилося, що вибратися з обителі не так і просто. Мої люди, впевнені, що я допізна затримаюся в монастирі, подалися в Даунхем побенкетувати за кошт Саймона, який виставив частування з нагоди народження сина. У селі, яке виросло за останні роки біля стін обителі, залишилися мій вірний Утред, його мати Труда й сам Саймон, який з невідомої причини відмовився пити зі стражниками. Але я була задоволена, що хоча б вони тут, і звеліла мулярові й Утреду осідлати мого жеребця. І між іншим помітила, що між Утредом і Саймоном за цей час немов кішка пробігла.

Труда пояснила:

— Утред гнівається на Саймона за те, що той відпустив охорону. Мій син, тільки-но вгледів у монастирі Ансельма, насторожився, а Саймон узявся повторювати, що його й Утреда цілком достатньо, щоб супроводити вас. Ну, і я, між іншим, теж не клунок.

Труда вочевидь не відчувала особливої приязні до іноземця-муляра. Але Саймон не звертав на це жодної уваги. Він жартував, жваво теревенив і насвистував — ніби й не було тієї похмурої заклопотаності, з якою ще сьогодні вранці він ставив мені безглузді запитання про Бертраду.

Я ж зітхнула на повні груди тільки тоді, коли ми досить далеко від’їхали від обителі святої Хільди. Місцина поросла лісом, під копитами коней шелестіло опале листя, а холодний захід яскраво червонів за гіллям дубів і буків. До вечора мороз поміцнішав, стояла цілковита тиша.

Я поклала руку на живіт і тихо розмовляла з малям, просила в нього пробачення за те, що дозволила собі так розхвилюватися. І ще мене засмучувало, що я забула сказати Стефанії, аби передала Едгару, коли він з’явиться, що ми вирішили повернутися в Тауер Вейк.

Зненацька попереду почувся гамір — схоже, Саймон і Утред знову зчинили лайку. Ми саме перебували на роздоріжжі, де підносився масивний кам’яний хрест, і мої супутники зупинили коней та про щось палко засперечалися.

— Міледі, — звернувся до мене муляр, — напевно не трапиться нічого лихого, якщо ми зробимо невеличкий гак і проїдемо повз церкву Святого Дунстана. Мені необхідно глянути, як зберігаються інструменти на будівництві.

— Твоя турбота, ти і їдь! — брутально перебив муляра Утред.

Але Саймон не вгавав. Під’їхав ближче та взявся переконувати мене, що мушу глянути на дивовижну дзвіницю з небаченими ребристими склепіннями й стрілчастими вікнами, котру він зводить у фенах. Зазвичай муляр міг годинами розповідати про свою роботу, але зараз мені несподівано здалося, що він неприродно злий і напружений.

Коли ж і Труда підтримала Утреда, Саймон остаточно розлютився. Схопив мого жеребця за вуздечку та почав заводити на лісову стежку. Зізнаюся, я навіть розгубилася, коли Утред підскочив упритул і почав тіснити Саймона своїм конем. Вони мало не билися, вириваючи один у одного поводи, поки мій жеребець не почав непокоїтися. Я скрикнула.

Усе подальше відбулося миттєво. Утред озирнувся на мій крик, і відразу Саймон вихопив свого тесака й завдав йому удару під ребра. Я бачила, як Утред рвучко відкинувся, намагаючись вихопити меча, але Саймон ударом ноги скинув його з сідла, перехопив повід мого коня та помчав, тягнучи мене за собою. Позаду нестямно закричала Труда.

Мені нічого не лишалося, як вчепитись у гриву коня й щосили намагатися зберегти рівновагу. Жахлива думка простромила мене: Саймон втратив розум.

Ми промчали крізь гай, кілька разів звертали, а муляр і далі нахльостував коня, волочачи мене за собою. Коли ми ненадовго виявилися на відкритому просторі, далеко попереду на тлі багряної смужки пізнього заходу майнули обриси високої чорної дзвіниці.