Симона Вілар - Щаслива суперниця

Із Тауер Вейк ми виїхали, коли вже зовсім розвиднілося. Мене супроводили вірний Утред, троє охоронців і Труда. Довелося прихопити й Саймона-муляра, що мав намір дорогою навідати породіллю, хоча його присутність не була мені особливо приємна.

За останні два дні похолоднішало, все навколо було вкрите пухнастим інеєм. Руді очерети перетворилися на срібні, плеса фенів блищали, як шліфоване олово, на гіллі дубів шаруділо промерзле листя, що так і не встигло опасти. З ніздрів у коней виривалася біляста пара, але в плащі, підбитому кунячим хутром, мені було тепло.

Ми їхали кроком недавно прокладеною греблею, і один із супровідників дбайливо вів мого жеребця на вуздечку. Час від часу вони змінювали одне одного, поки нарешті не дійшла черга до Саймона, котрий рухався так обережно, що ми з ним навіть трішки відстали від решти.

Раптом він запитав:

— Чи не мучить вас сумління, міледі, що ви як пані живете з графом, у той час як його законна дружина змушена поневірятися?

Я мовчала, бо сторопіла від його запитання. Адже Саймон добре знав, хто така Бертрада, й повинен був усвідомлювати, що свою долю вона цілком заслужила.

— Ви не відповідаєте, міледі? Для вас було б набагато краще зустрітися з графинею й домовитися про все полюбовно. Це куди чесніше й більш гідно, ніж налаштовувати проти неї чоловіка.

— Звідколи це, Саймоне, ти почав захищати права графині? До того ж, я не надто схильна до того, щоб зі співчуттям вислуховувати пісень про гірку долю Бертради Нормандської!

Він кивнув, ніби почув саме те, чого очікував.

Ця коротка розмова залишила неприємний осад, і коли Труда притримала свого коня та прилаштувалася поруч зі мною, я зітхнула з полегшенням. Настрій у мене покращав тільки тоді, коли в тихому полуденному світлі попереду заманячіли високі покрівлі монастиря Святої Хільди.

Ще під’їжджаючи до обителі, я помітила незвичайне пожвавлення біля її стін. Спочатку вирішила, що це з’їхалися околишні жителі до врочистої меси з нагоди дня великомучениці Хільди. Але коли ми виявилися в самому монастирі, я зрозуміла, що крім парафіян тут присутній почт абата Ансельма, який несподівано наскочив з візитом.

Навряд чи ця зустріч могла зробити мені приємність. Я навіть пожалкувала, що відпустила свій супровід, але, намагалась триматися так, ніби нічого й не сталося. Відразу подалася розшукувати сестру Отилію.

І тут мене очікувало розчарування. Виявилося, що в Отилії тяжко занедужала мати, звістку про це було отримано тільки вранці, й моїй подрузі довелося терміново поїхати. Було й ще дещо дивне — сестри, які зазвичай тепло вітали мене, цього разу мали якийсь розгублений вигляд і, здавалося, уникали розмов зі мною.

А коли на порозі церкви з’явився мій колишній опікун, то щойно побачив мене, відразу вибухнув громовими викриттями:

— Дивіться, добрі християни! Ось прибула блудниця, що живе в гріху зі своїм згубником! Вона не прагне заховатися від миру й оплакувати своє падіння, ні — в неї вистачає нахабства, щоб перебувати в святій обителі та виставити на загальний огляд свою ганьбу!

І він вказав пухким перстом на мій живіт.

Мені стало недобре, але на моє щастя наперед виступила ігуменя Бріджит. Зізнаюся, я була не надто високої думки про цю особу, яка постійно підлещується до знаті та випрохує пожертви. Але зараз ігуменя не могла не врахувати того, що я зробила для обителі, та стала на мій бік. Вона попросила абата бути поблажливим до вагітної жінки, яка прибула, щоб ушанувати Святу Хільду.

Преподобний начебто вгамувався, але виявилось, що він просто вичікує. Коли винесли раку з мощами й парафіяни піднесли моління святій, Ансельм розпочав проповідь і перетворив її на люту викривальну промову.

— Свята великомучениця Хільдо, чиста й непорочна діво, кого тільки не доводиться тобі терпіти біля себе в своє свято! Чи мислима річ, щоб у обителі, де шанують велику святу Хільду, з почестями приймали настільки мерзенну блудницю!? Гляньте на цей виплодок пекла! Господь, який утримує її над безоднею, відчуває тільки відразу до таких, як вона. Ця жінка проклята навіки за свої гріхи, й пломінь Господнього гніву пожере її, якщо вона не покається!

Нічого не скажеш, преподобний умів володіти своєю паствою — незабаром я помітила, що навколо мене люди почали задкувати, немов я була прокаженою. Я зібрала волю в кулак і зберігала незворушність, намагаючись думати тільки про те, що перебуваю в обителі, в якій пройшли моє дитинство та отроцтво.

Абат, однак, не вгавав. Якщо він і згадував про святу Хільду, то тільки для того, щоб спершу віддати хвалу її чеснотам, а по тому з подвоєною злістю накинутися на мене.

— Злодіяння та гріхи таких, як ця нерозкаяна грішниця, ранять серце святої Хільди, й за це гнів Божий упаде на блудницю. Гляньте, гляньте ж бо на цю жінку в хутрах! Хіба вона прибула сюди вшановувати святу? Ні, вона з’явилася, щоб отруїти ваше свято своєю мерзенною присутністю, і за це її також очікує кара Господня!

Я повернулася та вийшла з церкви. Найбільше мені хотілося негайно поїхати. Але чи не цього домагався Ансельм? Схоже, про це думала й добра сестра Стефанія — черниця, котра колись переписувала зі мною рукописи, а тепер поквапилася втішити мене.

— Не варто тобі, Гіто, з’являтися на вечірній трапезі, — промовила вона. — Преподобний страх який лютий. Він доведе тебе до розпачу, а в твоєму стані це не на добро. Побудь поки що в малій каплиці, а там, гляди,