Симона Вілар - Щаслива суперниця

поїде в Норідж, а я вирушу в монастир. І як тільки він скінчить справи, відразу повернеться по мене в обитель.

Про це й багато про що інше ми говорили в залі вежі мало не до сутінок. Ми не бачилися зовсім недовго, але ніяк не могли досхочу насолодитися товариством одне одного. Коли й справді почало смеркати, Труда звеліла подавати трапезу.

Після того, як я призначила її чоловіка Цедріка управителем у Тауер Вейк, Труда знову розквітла. Ходила поважно, вбиралася в дорогі тканини, й навіть її надмірна гладкість почала спадати. І ледь я з’явилася в старій вежі, як вона всі вуха мені протрубила, що добре було б прилаштувати її дочку Ейвоту в Гронвуді.

І зовсім даремно. Я любила Ейвоту, але воліла тримати її ближче до чоловіка. У багатолюдному Гронвуді кокетуху-саксонку підстерігало б забагато спокус. Навіть Клара вгамувалася, коли стала дружиною Пенди, та щойно до замку приїздив Саймон, з нею починало діятися недобре — вона нервувала, чепурилася, била посуд і ставала напрочуд неуважною.

До свого подиву, я помітила Саймона серед людей, котрі супроводили Едгара. Останнім часом стосунки з цим французом у мене розладналися. Не дуже давно я зажадала, щоб він оженився на збезчещеній ним дівчині, але француз відповів настільки глузливо та непристойно, що я почала ігнорувати його. Він потрібен Едгару, але я не маю потреби в спілкуванні з ним. Я запитала, навіщо Едгар узяв із собою Саймона, й він пояснив, що вирішив забрати муляра з Гронвуда, щоб не бентежити Клару й не виводити з рівноваги Пенду. А Саймон сам напросився — тут, бачте, якась місцева дівка народила йому сина й він хоче глянути на дитину. У цього спритного хлопця бастарди по всьому графству.

Отже, ми сиділи у вежі, віддаючи належне Трудиним стравам, і Цедрік розпитував Едгара про події в Нормандії.

Цікаво було спостерігати, як мирно розмовляють рів і граф Норфолкський. Тільки в саксів зберігалася ця патріархальна простота. Із приводу можливого військового зіткнення Едгар зауважив, що хоча війська по обидва боки готові й граф Анжу вже мав намір виступити, несподіване нездужання Матильди змусило його почекати. Матильда вагітна, й вагітність протікає настільки важко, що Жоффруа воліє залишатися з дружиною. Король же, коли довідався про нездужання дочки, також не поспішає завдавати удару та розважає своїх васалів ловами поблизу Руана.

Про війни й політику чоловіки можуть говорити нескінченно. Тому я пішла до себе, щоб прочитати привезеного Едгаром листа від Ріган — тобто сестри Бенедикти. Вона завжди писала жваво та яскраво, тому я, котра ніколи не бувала в Шропширі, завжди була непогано поінформована про те, як справи в цьому графстві. Ріган уже була старшою черницею, а тепер повідомляла, що незабаром може стати помічницею пріореси. Едгар часом посміювався, що не буде нічого дивного, якщо вдова його брата років за два сама стане ігуменею, а там, гляди, й святою. Але з цього листа я довідалася, що в Ріган почалася смуга неприємностей, пов’язаних із появою в Шрусбері її брата Гая. Вона з ним не бачилася, але їй стало відомо, що Гай спробував вступити у володіння родовими манорами. Однак абат — піклувальник цих земель, повстав проти цього, знаючи, що Гай не в пошані у короля. Він послав у ці манори своїх людей з наказом схопити нежданого спадкоємця, і Гаю довелося заховатись у прикордонному зі Шропширом Уельсі, де завжди приймають англійських втікачів. Там він зібрав загін хвацьких хлопців і почав справжню війну проти абата за свої володіння, що негайно відбилося на сестрі Бенедикті, котру абат оголосив мало не підбурювачкою.

Про Гая читала я з хвилюванням. Я щиро заприязнилася з цим лицарем, котрий врятував нам із Едгаром життя. У нього була дивна вдача — він був сповненої енергії, нестримний у почуттях і нерозважливо сміливий. Часом мені спадало на думку, що якби моє серце не належало Едгару, я могла б закохатися в Гая, бурлаку та невдаху, як закохувалися в нього багато молодих дам і дівчат. Від цих нескромних думок дитя в моєму череві, ніби засуджуючи матір, неспокійно засовалося. Ця жвава дитина іноді виробляла таке, що я не могла ні присісти, ані прилягти. Але я була нескінченно вдячна Господові за те, що він послав нам це дитя. Після всього, що нам довелося пережити, це було знаком з небес, що я чиню правильно, залишаючись із Едгаром. І найбільше я хотіла подарувати своєму коханому сина. Едгар обожнював Мілдред, і я не сумнівалася, що його любов не зменшиться з появою другої дитини, але знала, як він хоче, аби народився той, хто продовжить рід Армстронгів.

Коли до мене нагору зійшов Едгар, я вже дрімала. Він ліг, намагаючись не потривожити мене, але я відчувала його погляд, чула його схвильований подих, і посміхаючись, не розплющуючи очей, потяглася до нього.

Як я любила його обійми, запах його шкіри, пахощі його волосся, силу й надійність його рук! Інші жінки не зважуються займатися цим, виношуючи дитя, але коли в нас із Едгаром спалахувала пристрасть, не піддатися їй було неможливо. Він пестив і цілував мене доти, поки я, вже не володіючи собою, не почала сама благати, щоб він узяв мене.

Я обожнювала його тихий радісний сміх, обожнювала відчуття його в собі… І не мало значення, що тепер ми кохалися не так, як зазвичай. У цьому була особлива витонченість. Мені не заважав мій живіт, усе було таке природне й прекрасне… І незабаром я почала задихатися й заплющила очі, поринаючи в солодку, спекотну знемогу, що заповнила все тіло. А коли чуттєвий порив затрусив наші тіла, я скрикнула, бо не зуміла стриматися…

Стомлені й щасливі, ми приходили до тями, й раптом я з подивом побачила на смаглявих щоках коханого доріжки, залишені слізьми. І коли я взялася їх ніжно стирати, Едгар відвів мою руку й промовив:

— Я безмірно люблю тебе. Усе це…

Заснула я безтурботно, як щасливе