Симона Вілар - Щаслива суперниця

Пречиста Діво, невже зараз? Тут?

Ковтаючи сльози та борючись із риданням, я не відразу помітила, як посвітлішало навкруги. Церква Святого Дунстана палахкотіла, дим відносило вітром убік, і жадібні язики полум’я з тріском проривалися крізь покрівлю. У світлі пожежі я з жахом побачила внизу Бертраду й поруч із нею — Гуго. Він протирав очі й надривно кашляв.

І все це означало, що отця Мартіна більше немає.

Ніколи ще я не виявлялася в настільки безвихідному становищі. Мої вороги внизу, я сама між небом і землею, а моя дитина вирішила, що настав час з’явитися на цей світ. Дивовижно!

Я вперлася ногами в протилежну стіну віконної ніші, розуміючи, що, хочу я цього чи не хочу, — зараз доведеться народжувати. Я гладила живіт, щось безтямно шепотіла, заспокоюючи дитя та благаючи його побути в мені ще хоч трішечки…

Із болісної відчуженості мене вивів дзвінкий, немовби мідь, голос Бертради:

— Що б ти не казав — я не піду звідси! Що з того, що в церкві її не виявилося! Вона ховається десь тут, і я не дозволю цій тварюці знову торжествувати!

Я принишкла й обережно глянула вниз.

Гуго тримав графиню під руку, ніби збираючись вести геть, до мене долітали уривки його вмовлянь. Він говорив про те, що заграва пожежі приверне увагу і їх можуть застати тут. Третій убивця, боязко озираючись, тупцював поруч. Було схоже, що будь-якої миті він готовий кинутися навтьоки.

У мій бік потягло ядушливим димом. Я затулила обличчя краєм каптура, очі почали сльозитися. Скільки я зможу протриматись? Господи, нехай ті, що внизу, підуть. Нехай хоч це мені не загрожує. Я майже збожеволіла від страху й розпачу, і єдине, що усвідомлювала чітко, — я втрачаю дитину.

Мені здавалося, що я готова до всього. Але новий напад різючого болю вибухнув настільки раптово, що я не стрималася й скрикнула й відразу затисла долонею рота. Я завмерла, охоплена жахом, але коли знову глянула вниз, побачила — всі вони пильно дивилися на мене. Дим віднесло вітром убік, і мене було добре видно у віконній ніші, осяяній полум’ям.

Знизу долинув злісний регіт Бертради.

— Хіба я не казала! Чуття мене не підвело!

Наступної миті вона метнулася вперед. Гуго спробував її втримати, але графиня вирвалася й почала дертися на риштовання. У неї це виходило легко — дивлячись униз, я бачила, як швидко вона долає ярус за ярусом. Вона здавалася позбавленою плоті й ваги — ніби злий дух чи отруйний павук. Лише на мить, коли Бертраду заволокло димом, я втратила її з поля зору. Коли ж знову подув вітер, я виявила, що вона оступилася й зависла на руках.

Нічого в житті я не бажала так полум’яно, як того, щоб графиня зірвалася й упала. Вся сила моєї ненависті до цієї жінки втілилася в це бажання.

Гуго щось відчайдушно кричав, полум’я палахкотало зовсім поруч, грізно гуло й дихало на мене пеклом. Раптом я виявила, що Гуго і його поплічник біжать геть, але що це може означати, вже не могла зрозуміти. Я стогнала від божевільного болю, що ринув на мене, розпинаючи, ламаючи все тіло. Моя дитина була налякана, вона металася й не могла знайти шляху назовні, вона гинула… А винна у всьому була чорна жінка-павук, що підбиралася дедалі ближче.

Поки біль трохи відступив, Бертрада вже стояла на дощаному настилі біля моєї ніші. Ми були зовсім поруч, але, як не дивно, я більше не боялася її. Залишилася тільки ненависть, сліпуча, як полум’я спаленої церкви.

— Ну, ось я й тут, — прогарчала Бертрада, витягаючи меча з піхов.

Чи помітила вона, що зі мною відбувається? Навряд. Але відповісти їй доведеться за дві безсмертні душі. Тому я неголосно промовила:

— Горіти тобі в геєні вогненній!

Бертрада знову зареготала — так, напевне, сміються демони в пеклі.

— Спершу ти підеш туди, повіє!

Я бачила, як вона випросталася на повний зріст, і сама мимоволі підвелася, перестала відчувати біль. Ця жінка завдала мені стільки горя, що я сама не раз мріяла вбити її. Зараз сила на її боці, але невже я мовчки чекатиму, поки вона заколе мене й мою дитину, ніби різник овець?

Тепер я стояла, однією рукою спираючись на кам’яну стіну ніші й потроху задкуючи. Графиня занесла меча, пильно дивлячись мені в обличчя, і її зуби блиснули у світлі полум’я. Дим застеляв очі, пластівці попелу летіли, мов чорний сніг, повітря тремтіло від спеки. І вже не знаю, як це вийшло, але раптово я одним рухом зірвала свій плащ і в тої ж миті, коли Бертрада зробила випад, грудкою пожбурила їй в обличчя. Плащ розгорнувся в польоті, накрив їй голову, і сліпий удар меча припав по камінні поряд із моїм плечем. Я стрімко кинулася вперед і перехопила її руку в зап’ясті. Намагаючись зірвати з голови плащ, Бертрада заточилася, похитнулась, але меча не випустила — і тоді я завдала їй удару ногою в розпачливій надії зіштовхнути з риштовань. І — о жах — сама втратила опору.

Я схопилася за край ніші, але мої ноги вже ковзали донизу. Я впала спиною на каміння й завила від нестерпного болю, тіло моє судомно зігнулося в спробі перекинутися й зачепитись за бодай якийсь крихітний виступ — але дарма. Я зовсім забула про графиню, й лише якимось чуттям усвідомлювала, що її більше немає поруч.

Перевернутися мені вдалось уже в повітрі, й тут сталося диво. Просто в моїх