Башлер Жан - Нарис загальної історії

сильні, щоб успішно протистояти всіляким спробам зламати їх. Виходячи з цього — і вже на віки, — ієрократія зможе пом’якшуватися тільки більшою або меншою мірою аристократами. Християнізація сприяє тому, що аристократи отримують монополію на політичні позиції. Будь-яка влада, що прямує до абсолютизму, прагне ставити на такі позиції людей, які не мають соціальної основи, незалежної від влади, — рабів, вільновідпу-щених, євнухів, іноземців, представників меншин... В Європі немає жодної визначеної в такий спосіб групи населення. Повна християнізація залишила меншиною тільки євреїв, але їхня репутація боговбивць в очах християнства не дозволяє ставити їх на політичні позиції. Робити євнухів — значить накликати на себе анафему, раби дуже нечисленні й уже фактично зникають. Щоб знайти вихід Оттоніди вирішили ввести до свого апарату єпископів і абатів, оскільки в них не було законних дітей. Проте в них були родичі й близькі люди в середовищі аристократів, тож, ефективність цього заходу, мабуть, була сумнівною, навіть якщо не брати до уваги конфлікт, який неминуче виникав би з цього в питаннях призначення церковних достойників. Хай там як, але впродовж кількох століть, аж доки середньовічні університети не почали випускати правників, політична влада на всіх рівнях могла набирати собі на службу тільки тих людей, які були зацікавлені в контролі її поширення. Королівський апарат отримає певну свободу дій, тільки коли зможе залучати на свою службу легістів — чиновників, які мали правову освіту.

Останній висновок менш притаманний, але його важливість через це не знижується. Якщо імперію неможливо заснувати завдяки процесові, який йшов би з середини Європи, то її так само неможливо створити й завоюванням ззовні з тих самих причин. Немає жодного центру ваги, знищення чи завоювання якого забезпечило би переможцеві панування над усією Європою. Якщо припустити, що таке панування встановили, йому довелося б зіткнутися з безліччю соціальних пірамід при низькій вартості мобілізації кожної піраміди проти кожної зовнішньої загрози та помірній вартості об’єднання пірамід між собою. Розпорошення і опір пояснюють те, що впродовж понад два віки, з VIII по X ст., сарацини, нормани, угорці могли безперервно нападати, грабувати, розоряти, руйнувати й не змогли нічого завоювати. Нормани й угорці оселилися в Європі в Х ст. і остаточно перейняли європейські звичаї. Сарацинів урешті-решт вигнали завдяки зміні співвідношення сил, яка рано чи пізно мала статися. За певною іронією долі саме нормани допомогли вибити їх з Південної Італії та з Сицилії в ХІ ст.

Після та внаслідок невдачі Каролінгів і повторної невдачі Оттонідів і Священної Римської Імперії залишається, утім, певна проблема. Якщо Європа непридатна для остаточної імперіалізації, то який же відомий чи новий тип структури повинна вона взяти їй на заміну? Відповідь на це запитання дадуть складні процеси, які розтягнулися щонайменше на п’ять віків: структурною альтернативою стане олігополярна трансполітія. Перехід від одної альтернативи до іншої вкорінюється в феодалізмі, роль якого неможливо перебільшити, щоб зрозуміти остаточне виникнення Європи, здатної пережити прихід модерної доби.

Доба феодалізму

Цей період триває від розпаду імперії Каролінгів із 843 р. до зламу ХІV-ХV ст., коли виникає нова Європа — Європа королівств, націй, монархій, європейського балансу та Європа, з якої вирине своєю чергою модерна доба в наступні віки. Ці п’ять або шість століть європейського розвитку можна сприймати в значному ідеологічному забарвленні, але єдина резонна точка зору — це підхід Монтеск’є, коли він висунув гіпотезу, що феодалізм можна було б уважати колискою або однією з колисок політичної модерності в Європі, і спробував це довести. Ми дійшли до тієї ж самої точки зору, поділивши її на дві частини. Феодальна епоха створила умови для процесів, з яких складається доба модерна. Деякі з цих процесів мали результатом модерність, визначену як нове поле можливостей. Епоху феодалізму слід розглядати в цій чіткій перспективі створення умов можливості.

Щоб краще зрозуміти оригінальність феодального суспільства, потрібно подивитися, яким воно було в Х-ХІ ст., коли воно виглядає найпоказовіше. Його оригінальність ґрунтується на поєднанні трьох елементів: васальної залежності, сеньйорії та королівства, кожен з яких більш-менш звичний і банальний, але поєднання яких настільки неймовірне, що єдиною досить переконливою історичною паралеллю є досвід Японії в ХІІ-ХVІ ст.

Васалітет — це договір між двома членами соціальної еліти, тобто між аристократами-воїнами. Договірні сторони рівні за суттю, оскільки обидві представлені вільними людьми, які належать до одного й того самого світу, але вони нерівні за своєю владою, авторитетом і багатством. Договір фіксує обмін цими двома видами рівності: захист з одного боку і військова підтримка — з іншого. Учасники обміну нерівні й вільні, а складові обміну рівні. Васальний договір чітко поважає умови договірної справедливості. Вищий, або «сеньйор», — пізніше «сюзерен», що значить, точніше, сеньйор сеньйора, — має певні ресурси, які можна мобілізувати в політичних цілях. Нижчий, або «васал», — одне з не багатьох галльських слів, які збереглися у французькій мові, — або, простіше, «чиясь людина», передає свої військові здібності на службу вищому, щоб зміцнити потугу того цілого, яке сеньйор утворює зі своїми васалами, з метою захисту та/або нападів.

Договір вирізняється певними характерними рисами. Він перетворює васала на професійного солдата на службі сеньйора. Сеньйор повинен утримувати васала, якщо хоче мати його біля себе. Оскільки економіці того часу практично невідомі гроші, утримання може відбуватися тільки в двох формах: або сеньйор тримає своїх васалів у власному домі, де вони користуються продуктами його земель і майстерень, або ж він надає їм доходи з тієї чи тієї зі своїх земель. Перший варіант надто складний для здійснення, і може застосовуватися для кола, яке не перевищує невеликий рівень. Отже, мав би взяти гору другий варіант. Доходи, що віддаються з землі, звуть леном, або ф’єфом, а ленне дарування має нестійкий характер, принаймні в тому сенсі, що васалові передають не саму землю і не тих, хто на ній працюють. З технічної точки зору сеньйор залишається власником виробничих чинників і передає тільки продукти. Проте дуже швидко доходами почали вважати землю, а передання лену стало довічним, а згодом і спадковим. Договір укладали довічно — звідси й довічне володіння леном, — і його не можна було розірвати ні за спільною згодою, ні