Автор невідомий - Українські традиції

Це видання – унікальна антологія, чудове джерело для всіх, хто хоче відчути, чим жив український народ від давніх-давен до нашого часу. «Влес-книга», Геродотова «Скіфія», Апокрифи та Житія перших руських святих, українські легенди, народні пісні й думи, а також інші цінні пам’ятки, – усі разом, зібрані тут матеріали формують цілісну картину духовної й культурної діяльності українців у різні часи та епохи.

Існують численні наукові розвідки, у яких автори глибоко і проникливо досліджують духовну та культурну структуру того типу людини, який уособлює собою українець, ширше – українська нація, котра сягає корінням сивої давнини, часів протослов'янства.

Не в останню чергу цікавими з цього погляду є спостереження іноземних дослідників, які через призматику власного світовідчування показують те найпосутніше, найхарактерніше, що вони бачать в нашій культурі. Ці спостереження мають велику цінність, адже допомагають скласти нам повніше уявлення про нас самих. А якщо читач ще й правдиво запалюється власним бажанням дошукатися істини, якщо прагне злитися з тими духовно-психологічними і культурними енергіями, що творять його національну історію, самосвідомість, суспільні й особистісні ідеали, то він, ясна річ, зможе ґрунтовніше, життє-перспективніше засвоювати історію свого народу, відчувати неспростовну сув'язь з його духовним космосом.

«Скіфія» Геродота із Галікарнасу, «батька історії», як його вже усталено називають, – це погляд на наших предків очима іншої культури, слід визнати – викінченішої й довершенішої, ніж культура скіфів, що в основному жили іще мисливством і рибальством, але поступово опановували й землеробство. І все ж інтонація оповіді Геродота сповнена поваги до Скіфії. Читач побачить у тексті, який відкриває цю книгу, крім тенденції утвердити на скіфських теренах грецьку асимілюючу історичну потугу, ще й неабиякий спротив, що його виявляють скіфи, показуючи себе непримиренними захисниками як «тіла» своєї вітчизни, так і її душі, духу. Скіфи до затятості обстоюють свої духовні і культурні надбання, свої звичаї, які не підводили їх у протистоянні зазіханням із зовнішнього світу, вчили перемагати і бути вільними. Єдино, можливо, брак наполегливості в поширенні на зовнішній світ саме своїх цінностей, відсутність волі до закріплення в писемних пам'ятках, а відтак, і відсутність історично тяглого потужного розвитку й гуманізації власних традицій та ідеалів – з обов'язковістю спричинилося до другорядності культури скіфів на мапі духовно-культурних завоювань на зорі цивілізації, яких сягнула античність, зокрема давньогрецький її ареал, репрезентований у тому числі й історичними вислідами Геродота.

Аналізуючи етнографічний стан докиївського формування українства, чимало хто схиляється до того, що скіфи, а потім і сармати, хоч якими непокірливими вони були, здебільшого розчинилися в зовні мирному, історично малозаявленому на той період слов'янстві. А ті рештки скіфів і сарматів, що не були асимільовані слов'янством, відкочували на Північний Кавказ і далі на південь, аж чи не по сьогодні цементуючи етноси, які не збираються розчинятися в слов'янстві і взагалі ні в кому…

З інших матеріалів, що наводяться в нашому збірнику, особливо із розлогого «Викладу давньослов'янських легенд, або Міфології, укладеної Я. Ф. Головацьким», стає зрозуміло, що прото-українці мали грандіозний всесвіт власної міфології, свою космогонію, величну ієрархію богів, що вивищувалась до єдиного Бога, Бога богів, Уседержителя.

Як і в античних віруваннях, в давньоукраїнській міфології світ не вельми чітко поділяється на позаприродний і природний, видимий. Людина існує в обох цих світах, спілкується з істотами нижчого порядку, ніж вона сама, і водночас із богами, намагаючись здобути їхню прихильність. «Розчиненість» давнього українця в природі є більшою, ніж ми це бачимо у вербальних пам'ятках античності, стосунки з найрізноманітнішими її духами в українця довірливі, теплі. Тобто те, що говорить відомий український вчений-філософ, історик, філолог, славіст Дмитро Чижевський про «типового українця», яким цей останній сформувався на новітні вже часи, а саме такі риси українця, як «емоціалізм і сентиментальність, чутливість і ліризм», – це все глибоко корениться в прадавній злуці самосвідомості українця із стихіями рідної природи. Вона навіть своїм видимим образом, не кажучи вже про образ незримий, що складається з безлічі різноманітних духів і сили-силенної міфологічних уявлень населяючої її людності, підносила характер українця до високо-поетичної споглядальності, та водночас виробляла в ньому й індивідуалізм, непереборне прагнення свободи, але – не за чужий кошт, бо українець ніколи не зазіхав на інші землі, а лише боронив свою, сердечно близьку йому в найдрібніших природних її проявах, цінував її над власне життя…

«Влес-книга», уривки з якої теж подаються в цій книзі, є гранично промовистим і переконливим з цього погляду твором. Та маємо тут, очевидно, сказати й інше: «Велесова книга», а це ж один такий розлогий історичний, духовно-культурний документ з дуже малого їх числа, що дійшли до нас із глибу віків, засвідчує і незламний ратний дух праукраїнства, його органічну відразу до уярмленого життя, націленість на найголовніше – відсіч завойовникам і поневолювачам, готовність до подвигу в бойовищах, подвигу, що благословляється всім сонмом богів, хоробрих воїтелів під ясними корогвами Ясуні, богів, котрі припроваджують душі загиблих за рідну землю у найсвітліші царства потойбіччя, де поряд з лункими гімнами слави бринить стільки нот найпроникливішого ліризму, котрим насотував свою душу українець ще тут, у земних виднокругах, в безмежно прекрасному і вже тим одним безсмертному для нього предківському краї… Мотив оборони цього краю, збереження його для нащадків, натхненна віра в його невичерпну історично-духовну місію є головним для «Велесової книги» – величної симфонії глибоко самодостатньому українському характерові. Рідко ще які книги в часи подальші, часи поступового розмивання цього характеру, співатимуть йому таку сонцепромінну славу і заздравицю.

Недаремно так багато поглядів звертається нині до «Велесової книги», є навіть чимало гарячих голів, що ладні визначити подальший після неї шлях українства в історії, передовсім шлях християнізований, хибним, але то скорше емоційна реактивність свідомості, відчаєної тим, що стільки віків перебувала Україна в рабстві, а от якби, мовляв, трималася заповітів своїх духовних настановителів-пращурів, то все могло б бути інак. Одначе історія не визнає умовного способу, «якби» для неї не існує, це по-перше, а по-друге – релігія, що не виокремилася ще власне із природи, не може заступити релігії людини вже цивілізованої, що обрала за ідеал гуманістичні цінності, спрямувала духовну боротьбу передовсім у саму себе, у своє єство, аби виплекати його на засадах добра, братолюбності, правдивого духовного спасіння.

Меч, яким осяює себе вищий бог праукраїнців, – річ велична і справляє враження, та чи не більше враження справляє Христос,