Башлер Жан - Нарис загальної історії

традицією. Нормальність цього факту наводить на думку про неймовірність того, що ненормальність виникнення модерності можна було б приписати християнству як одному з її органічних процесів. І навпаки, якщо мо-дерність — це нова матриця можливих культурних варіантів, її виникнення в особливому контексті християнської цивілізації неминуче повинне було набути антихристиянсь-ких рис. Ці риси — зовсім не показники будь-якої несумісності між християнством і модерністю, а з простішого та менш драматичного погляду це показники одвічного зародження нового через чорнозем, просякнутий християнством, найперше і найвище призначення якого полягає не в тому, щоб ідентифікуватися з тим чи тим культурним ареалом. Європа стала християнською за доби Каролінгів, але християнство не вимагало за своєю природою Європи для самовираження, так само як і Європа не вимагала християнства, щоб жити своєю долею максимального культурного ареалу.

Отже, середовище було наскрізь просякнуте християнством, а християнство своєю чергою перебрало від нього деякі риси. Вони не такі славетні й яскраві, як собори та схоластика, але вони змогли зробити неабиякий внесок якщо не у виникнення модерної доби, то принаймні в умови її можливості. Серед них виділяються дві риси, що стосуються організації та життя церкви. У стратифікованому й територіалізованому суспільстві церковна організація, яка вирішила якнайтісніше увійти в це суспільство, а не виходити з нього, не може уникнути зараження стратифікацією й територіальністю. Тери-торіальність наражає церкву на ризик розколу на стільки церков, скільки є організованих політій і політичних сил, зацікавлених у тому, аби поставити ці церкви собі на службу. Зазначений ризик пов’язаний із тим, що церква як церковна організація має організаційну спорідненість з імперією. За відсутності імперії та за існування великої кількості суверенних політій церква стикається з вибором між розпадом і зникненням на користь національних церков або утворенням духовного й нетериторіального контрсуспільства. Випадковості історії дозволяють перевірити ці твердження. Православне грецьке християнство процвітало в тіні Візантійської імперії. Коли імперія зникла, воно розпалося на етнічні й національні церкви, тісно підпорядковані певним інтересам, які, можливо, були законними, але, безперечно, не релігійними. Латинське християнство абсолютно не мало імперії, з якою воно могло б зв’язати своє існування. Частина цього християнства зазнає в період Реформації тієї ж самої долі, що й грецьке християнство, ідентифікувавшись із національними політичними церквами. Друга частина — католицька — вочевидь обрала шлях, указаний модерною добою, шлях трансполітійної та екстратериторіальної організації.

Стратифікація справила свою дію в більш прямий спосіб із наслідками, очевидно, несприятливими для християнства і, поза сумнівом, сприятливими для розвитку Європи. Вище духовенство, як біле, так і чорне, отримало до свого складу паростки аристократії, бо та мала кого влаштовувати, а місця виглядали спокусливо. Такий дещо викривлений добір кадрів не був поганий сам по собі, але, як і всякий інший спосіб добору, він віддалявся від принципу компетентності, збільшував небезпеку некомпетентності стосовно суто релігійних критеріїв, церковних звичок, які мало відповідали настановам учення і дисципліни. Сприятливим наслідком є участь вищого духовенства в політичних змаганнях аристократії з метою встановлення стрункого політичного укладу, який зміг би підтримувати мир, та режиму, орієнтованого на помірність. Цезаро-папістські нахили, які церковні достойники могли витягти з пам’яті про добу Костянтина, отже, нейтралізувалися. Альянс трону з вівтарем набував такого ж самого значення, що й союз династії зі своїм дворянством: договір на обопільну користь сторін, а не зведення однієї до стану служниці другої.

Щодо нижчого духовенства, то воно походить із селянського світу, а згодом, коли з X ст. відроджуються міста в Італії, а з XI ст. і в інших місцях, і з міст. Ототожнення парафії з сільською громадою веде до злиття їхньої долі, а кюре, вікарій чи священик може стати чільним органом у громаді. Як клерк, інтегрований в організацію, що поширюється на весь ареал, він входить у контакт з вищими рівнями культурної дійсності й може поширювати на своєму скромному рівні її ослаблений відгук. Саме він забезпечує значною мірою культурну гомогенізацію Європи в її соціальних глибинах, як це роблять «джаті» брахманів у Індії, а роди освічених у Китаї. З огляду на свою належність до церковної організації, кюре парафії має також доступ і до аристократії — або опосередковано, через вище духовенство, або більш прямо, через сеньйорію та належність до неї парафії. У разі конфлікту між сеньйором і селянами кюре стихійно відіграє певну роль, оскільки завдяки своїм обов’язкам і своїм зв’язкам він посідає місце передавача інформації в обох напрямках. Ця позиція надає йому вирішального значення в двох видах різноспрямованих стратегічних ігор: або він сприяє союзові села й феодала проти підсилення королівської влади; або він підтримує союз народу й центральної влади проти аристократії. Перша стратегія сприяє помірності влади, тоді як друга може сприяти поступові до абсолютизму.

Історичний епізод Каролінгів веде також до важливих негативних висновків. Згідно з одним із них, в Європі не існує — на даний час або потенційно — жодної політії, здатної розвинути таку силу, яка дозволила б їй завоювати чи стабільно контролювати інші політії, їхні еліти та народи. Досвід Каролінгів показовий не стільки сам по собі, скільки тим, що його повторив Оттон з 962 р. Оттонівська династія виявилася неспроможною поширити свою реальну владу на всю Європу та блокувати дедалі помітнішу різницю між спадщиною Карла II Лисого та Людовіка І Німецького: так, у XI ст. вже можна вирізняти Францію й Німеччину. Неімперіалізація Європи відбивається в позитивних прикладах, у незалежних політіях і в стрункій трансполітійній карті. Другий негативний урок показує, що альянс між імперією та папством за моделлю Костянтина та Візантії, який був стихійним ще між Карлом Великим і Леоном III, зникає при Оттонідах. Конфлікт 1077 р. між Григорієм VII і Генрихом IV не був викликаний цими обставинами, хоча він і вибухнув з приводу контролю за призначеннями духовенства. Це питання посідає чільне місце, коли доводиться вирішувати, чим має бути церква: організацією, вільною від будь-якого політичного підпорядкування, або ж одним із департаментів імперських справ. Перемога папи над імператором провіщає не ілюзії папського верховенства, які плекатиме століттям пізніше !нокентій III, а виникнення нової ситуації: спільнота вірних, організована для самої себе, незалежна від будь-якої політичної організації та відкрита для всього людства.

Цей історичний епізод показав також, що владний апарат у Європі може складатися тільки з аристократів — світських або духовних, — оскільки вони єдино компетентні, якщо влада хоче бути ефективною, або ж досить