Микола Васильович Гоголь - Зібрання творів у семи томах. Том 5. Мертві душі, Микола Васильович Гоголь

закінчивши читання, душа не стривожена нічим, і можна вернуться знову до картярського столу, який тішить усю Росію. Так, мої добрі читачі, вам би не хотілося бачити виявлену людську бідність. Навіщо, кажете ви, до чого це? Хіба ми не знаємо самі, що є багато ганебного й дурного в житті? І без того трапляється нам часто бачити те, що зовсім непотішне. Краще ж показуйте нам прекрасне, знадливе. Хай краще заблудимося ми! «Навіщо, брат, говориш мені, що справи в господарстві йдуть погано? — каже поміщик прикажчикові. — Я, брат, це знаю без тебе, та в тебе слів хіба немає інших, чи що? Ти дай мені забути це, не знати цього, я тоді щасливий». І от ті гроші, що поправили б скільки-небудь справу, ідуть на різні засоби доведення себе до забуття. Спить розум, що, може, знайшов би раптове джерело великих коштів; а там маєток бух з аукціону, і пішов поміщик забуватися жебраком з душею, від крайності готовою на ницості, яких би сам ужахнувся раніше.

Ще впаде на автора обвинувачення з боку так званих патріотів, що спокійно сидять собі по кутках і займаються зовсім сторонніми справами, складають собі капітальці, влаштовуючи долю свою коштом інших, але як тільки трапиться що-небудь, на їхню думку, образливе для вітчизни, з’явиться яка-небудь книга, в якій скажеться іноді гірка правда, вони вибігають з усіх кутків, як павуки, побачивши, що заплуталась у павутинні муха, і зразу здіймуть крики: «Та чи добре виводити це на люди, розголошувати про це? Адже це все, що тут списане, це все наше, чи добре це? А що скажуть чужоземці? Хіба весело чути погану думку про себе? Думають, хіба це не боляче? Думають, хіба ми не патріоти?» На такі мудрі зауваження, особливо щодо думки чужоземців, признаюсь, нічого не можна добрати у відповідь. А хіба ось що: жили в одному далекому закутку Росії два мешканці: один був батько родини, на ім’я Кіфа Мокійович, людина вдачі лагідної, що провадила життя халатним способом. Родиною він не займався: існування його було обернуте більше в умозірний бік і зайняте таким, як він називав, філософічним питанням: «Ось, наприклад, звір, — говорив він, ходячи по кімнаті, — звір народжується голий. Чому ж саме голий? Чому не так, як птах, чому не вилуплюється з яйця? Як, далебі, теє… зовсім не зрозумієш натури[216], коли більше в неї заглибишся!» Так мислив мешканець Кіфа Мокійович. Але не в цьому ще головна річ. Другий мешканець був Мокій Кіфович, рідний син його. Був він те, що звуть на Русі богатир, і в той час, коли батько займався народженням звіра, двадцятилітня плечиста натура його так і поривалася розгорнутись. Ні за що не вмів він узятись злегка, завжди або рука в когось затріщить, або ґуля набіжить на чийомусь носі. В домі, в сусідстві все від дворової дівки до дворового собаки тікало геть, його побачивши; навіть власне ліжко в спальні потрощив він на шматки. Такий був Мокій Кіфович, а втім він був доброї душі. Але не в цьому ще головна річ. А головна річ ось у чому: «Зглянься, батечку пане, Кіфе Мокійовичу, — казала батькові і своя і чужа двірня, — що в тебе за Мокій Кіфович? Нікому від нього немає спокою, такий заводіяка!» — «Атож, пустун, пустун, — відказував звичайно на це батько, — та що ж робити? Битися з ним пізно, та й мене ж усі обвинуватять у жорстокості; а людина він честолюбна: докорив його при другому-третьому, він угамується, але ж поголоска, от лихо! Місто дізнається, назве його зовсім собакою. Що, справді, думають, мені хіба не боляче? Хіба я не батько? Що займаюся філософією, та іншим разом немає часу, так уже я й не батько? У мене Мокій Кіфович ось тут сидить, у серці! — Тут Кіфа Мокійович бив себе дуже в груди кулаком і доходив до цілковитого азарту. — Вже коли він і залишиться собакою, так хай же не від мене про це дізнаються, хай не я виказав його!» І, показавши таке батьківське почуття, він залишав Мокія Кіфовича продовжувати богатирські свої подвиги, а сам вертався знову до любимого предмета, поставивши собі раптом яке-небудь таке питання: «Ну, а коли б слон родився в яйці, адже шкарлупа, певне, дуже б товста була, гарматою не проб’єш; треба якесь нове вогнепальне знаряддя вигадати». Так проводили життя два мешканці тихого куточка, які несподівано, як з віконця, визирнули наприкінці нашої поеми, визирнули для того, щоб відповісти скромно на обвинувачення з боку деяких запальних патріотів, що до часу спокійно займаються якою-небудь філософією або збільшенням достатку коштом ніжно коханої вітчизни, що думають не про те, щоб не робити погано, а про те, щоб тільки не говорити, що вони роблять погано. Та ні, не патріотизм і не перше почуття є причини обвинувачень, інше криється під ними.

Навіщо таїти слово? Хто, як не автор, повинен сказати святу правду? Ви боїтесь глибоко спрямованого погляду, ви страшитеся самі спрямувати на що-небудь глибокий погляд, ви любите ковзнути по всьому бездумними очима. Ви посмієтеся навіть від щирого серця з Чичикова, може, навіть похвалите автора, скажете: «Одначе дещо він влучно підмітив, мабуть, веселої вдачі людина!» І після таких слів з подвоєною гордістю звернетесь до себе, самозадоволена посмішка з’явиться на обличчі вашому, і ви додасте: «Але ж треба погодитись, предивні й пресмішні бувають люди в деяких провінціях, та й негідники до того ж чималі!» А хто з вас, повний християнської покори, не прилюдно, а в тиші, наодинці, хвилинами самотніх розмов з собою, заглибить усередину власної душі цей тяжкий запит: «А чи немає в мені якоїсь частки Чичикова?» Та де там! А от хай пройде в цей час повз нього якийсь його ж знайомий, що має чин ні занадто великий, ні занадто малий, він ту ж мить штовхне під руку свого сусіду й скаже йому, мало не пирснувши зо сміху: «Дивись, дивись, от Чичиков, Чичиков пішов!» І потім, як дитина, забувши всяку пристойність, побіжить за ним навздогін, піддражнюючи ззаду та приказуючи: «Чичиков! Чичиков! Чичиков!»

Але ми почали говорити досить голосно, забувши, що герой наш, який під час оповідання його повісті, уже прокинувся і легко може почути так часто повторюване своє прізвище. А він людина образлива і не любить, коли про нього висловлюються нешанобливо. Читачеві півбіди, чи розсердиться на нього Чичиков, чи ні; але щодо автора, то