Кіяш Монсеф - У давній давнині були створіння, Кіяш Монсеф

Я бачила пляшки шампанського, розставлені на столах, і чула розсіяні радісні вигуки, що долинали знадвору. Ейва та наш мовчазний ескорт привели мене до ліф­та. Коли він прибув, ми всі зайшли всередину і спусти­лися під землю.

Попри всю метушню на поверхні, у звіринці панувала моторошна тиша. Тварини дивилися на нас крізь скло настороженими, похмурими поглядами. Феї зависли в повітрі, їхні тіла були нерухомими, за винятком хіба що тріпотіння їхніх крил. Із води у штучному ставку за нами спостерігало створіння з черепашачим панцирем на спині та чор­ними очима, у яких палала лють. Здавалося, що я потра­пила на похорон.

Стоячи перед однією великою загородою, Гораціо усміхався спокійною, святою усмішкою. Усередині загороди єдиноріг дивився зі сталевою, незламною рішучістю, сильний і живий-живісінький. Я видихнула з полегшенням.

Ейва вклонилася Гораціо, потім кивнула мені й відступила в темряву разом зі своїми двома охоронцями.

— Яка неймовірна тварина, хіба ні? Її непорочність, її дикість, — Гораціо демонстрував спокійне, просвітлене задоволення людини, яка отримала щось надзвичайне.

Лють єдинорога, здавалося, згущувала повітря навколо нього.

— Я планував привести тебе сюди, — сказав він. — Після… скажімо так… після того, як з усіма справами буде покінчено. Але ти тепер тут. Тим краще.

— Що це все означає, Гораціо? — запитала я. — Що відбувається?

Він розвернувся й почав іти коридором, задумливо поглядаючи на свої створіння, повз які проходив.

— Я мріяв про цю мить усе своє життя, Маржан, — ­сказав він. — Я намагався зробити цей світ кращим. Це був мій єдиний проєкт, мій єдиний справжній проєкт. Спочатку я спробував працювати з інформацією, але ви­­явилося, що не всі хочуть вірити даним. Тоді я спробував з грошима, але гроші справді можуть багато чого. Але проблем іще більше. І ще більше жадібності. І ще більше під­лості та зла. Стільки людей, які не мають достатньо ресурсів для виживання. Їжа, житло, ліки, любов. Із чого почати?

Він зупинився, щоб оглянути невеликий кейс, у якому золотий скарабей доглядав за крихітною, сліпучою кулькою полум’я із заклопотаними, метушливими ніжками.

— Коли твій батько познайомив мене з цим світом, — продовжував Гораціо, — він не міг знати, що я можу побачити, що я можу відкрити для себе.

Він торкнувся склянки долонею, і здавалося, черпав спокій від її тепла. Потім він продовжив іти коридором.

— Вони не просто тварини, розумієш, — промовив Гораціо. — Вони пов’язані з нами таким чином, що це неможливо осягнути. Коли у них все добре, тоді й у нас усе добре. Коли вони підупадають, ми занурюємось у пітьму. Ти розумієш, про що я говорю?

— Не впевнена, — сказала я.

Гораціо продовжив:

— Наші мрії, наші надії, вогонь у наших серцях — усе це надходить від них. Усе це існує завдяки їм. І вони існують завдяки цьому. Феллси помітили цей зв’язок ще дуже давно. Вони заробили на цьому свій статок. Але вони ніколи не розуміли цього. Не так, як я.

Ми дійшли до кінця коридору. Стерджес, домашній гном, забрався на бильце дитячого ліжечка Гораціо, його сумні очі стежи­ли за кожним нашим рухом. Гораціо всміхнувся своєму першому улюбленцю, але гном ніяк не зреагував. Гораціо знизав плечима, а потім розвернувся, щоб охопити поглядом свій вируючий звіринець. Він широко усміхався, сп’янілий від здивування.

— Вони не просто тварини, Маржан, — сказав він. Його голос знизився до шепоту: — Вони — наша уява.

У мене, мабуть, був розгублений вираз обличчя, бо Гораціо розсміявся. Потім він знову почав іти, але вже назад довгим ко­ридором. Велетень із величезними кам’яними руками бив по валуну, подрібнюючи його з безглуздою наполег­ливістю.

— Ти дуже схожа на мене, — сказав він. — Ти знаєш, що чогось бракує. Ти завжди це знала. Я бачу це у твоїх очах. Знаєш, чого бракує? Їх. Того, що вони тримають у собі. Ми без них не можемо бути повноцінними. Ми не можемо бути повноцінними без наших мрій, наших надій, наших страхів. Ти коли-небудь бачила щось настільки явно, що тобі було боляче дивитися на це?

Кіплінґ серед медичного обладнання, попри біль крила розправляються, являючи неймовірну красу.

— Я знаю це так, як не знав нічого іншого у своєму житті, — продовжував Гораціо. — І мені навіть не були по­трібні Феллси та їхні дані за дев’ятсот років, аби побачити це. Ці тварини — наш найцінніший скарб. Найбільша велич цього світу.

Він пройшов повз чорну саламандру, яка метушилася в горщику з полум’ям. Круглі чорні очі, що мерехтіли від вогню, дивилися на мене, коли ми проходили повз.

— І я розповім тобі ще дещо, чого не знають Феллси, — сказав Гораціо, нахилившись і знизивши голос до змовницького шепоту. — Їхні математичні здібності не такі вже гарні, як вони вважають.

Він підморгнув. Позаду нього була темрява вольєру мантикори, пронизана зловісною енергією.

— Ходімо за мною, — сказав він.

***

Двері ліфта відчинилися на першому поверсі будинку, і Гораціо провів мене до розкішної конференц-зали. Коридор був тихий і порожній, але знадвору доносилася шумлива метушня. Він зачинив за нами двері і клацнув перемикачем. Приглушене світло. На стелі загудів проєктор і на стіні з’явився графік.

Дві лінії поповзли по полю графіка, майже паралельно одна до одної, допоки нижня не підскочила вгору, а потім різко впала, перш ніж знову вирівнятися. У тій самій точці верхня лінія піднімалася й падала, але жодна зі змін не була настільки кардинально різкою, як у випадку з нижньою.

Він указав пальцем на верхню лінію:

— Це Головний Індекс. — Гораціо усміхнувся, а потім пере­мкнув свою увагу на нижню лінію. — Це популяція створінь, — сказав він. — Як ти можеш помітити, ці дві схеми дуже добре поєднуються між собою. Їхній зв’язок без­сумнівний.

Він провів витягнутим пальцем до точок, де дві лінії поводилися однаково. Я кивнула. Справді скидалося на те, що вони схожі.

— Але… — продовжував Гораціо.

Він указував на конкретну точку на Головному Індексі. Вона мені не здалася якоюсь особливою.

— На що я дивлюся?

— На таємницю, — промовив Гораціо. — Таємницю, заховану серед усього шуму.

— Отже, ви хочете сказати, що Феллси не вміють читати графіків? — запитала я.

На це Гораціо голосно розсміявся. Він іще якийсь час дивився на графік і задумався:

— Вони вивчали його дев’ятсот років. Таємниця завжди була тут. Постійний гул. Одна й та сама аномалія, знову і знову, допоки всі не забудуть про її існування.

— Яка аномалія? — запитала я.

— Індекс ніколи не падає настільки низько, наскільки мав би, — відповів Гораціо. —