Кіяш Монсеф - У давній давнині були створіння, Кіяш Монсеф

ніби заслуговувала на них. Але насправді я ні на кого не була схожа, і якщо я не відреагувала як нормальна людина, то чи варт дивуватися цьому?

Того ж вечора я написала Себастьяну. Відеодзвінок надійшов за мить. Мене переповнило полегшення. Нарешті хтось, хто міг сказати мені, що те, що я відчуваю, є нормальним. Але коли його обличчя з’явилося на моєму екрані, в його очах не було тепла.

— Ти говорила, що йому полегшає, — сказав він. — Йому не легшає.

— Що ти маєш на увазі? — запитала я, і кожне моє слово було, як вугор.

— Кіплінґ. — Він вимовив ім’я голосно й чітко, так ніби йому було байдуже, якщо це почує весь світ. — Я бачив його сьогодні.

— Йому не поліпшало?

Але я знала, що йому не ліпше, чи не так? Якщо я добре його оглянула, то я знала правду. Я уявила кімнату з крапельницею, метушню лікаря й підлогу кольору ліверної ковбаси — ні, пейслі.

— Він привид, — сказав Себастьян. — Що ти зробила з ним?

— Я не… Я нічого не робила, — все, що я змогла витиснути з себе.

Усе навкруги почало здаватися неможливо заплутаним.

— Але ти знаєш, що з ним не так, — сказав він.

— Ні… — сказала я. Грифони не вмирають, принаймні не так. — Я намагалася. Я… Можливо, йому просто потрібно більше часу?

— Скажи правду, Маржан! — сказав він.

— Це і є правда, — відповіла я.

Але це була неправда. І я знала це.

Себастьян довго мовчав, а коли заговорив, його слова прозвучали м’яко й жалісливо. Але все одно було відчуття, ніби мене облили холодною водою.

— Я не вірю тобі, — сказав він, а після цього дзвінок обірвався.

Наступного ранку я прокинулася від крику, що доносився з кімнати Меллорін.

Меллорін сиділа в ліжку, вдягнена у футболку, яка була на кілька розмірів більша, і вся спітніла. Вона тряслася та скиглила й не могла спромогтися сказати хоч слово. Її ­розпатлані кучері звисали перед обличчям. Коли я зайшла, вона підняла тремтячий палець і показала ним у кут кімнати.

Зорро притулився до стіни, скрутившись калачиком і тремтячи. Він стікав кров’ю. Слід із засохлої крові тягнувся по килиму від його напруженого, тремтячого тіла до клаптів скрученої стрічки з розірваної плоті та лисячої шерсті.

Мені знадобилася мить, щоб усвідомити, що це був один із його хвостів.

— Щ-що з ним відбувається? — прошепотіла Меллорін. — Що це таке? Що він зробив?

Я присіла біля Зорро і провела рукою по шерсті. Шок і відчай пронизували його тіло — сильні, непереборні бажання, переривані спазмами трясучки та болю. Налякана Меллорін сиділа нерухомо. Вона зглитнула й зібралася з силами, щоб заговорити.

— Він помирає?

Погляд Зорро постійно метався поміж нею і мною, швидко і різко. Йому було боляче й він був наляканий, але живий-живісінький.

— Навряд чи, — відповіла я. — Обробімо цю рану, і я розповім тобі все, що знаю.

***

Зорро дозволив розплести свої хвости, коли ми змивали кров із його хутра. Поки Меллорін його тримала, я протерла обрубок спиртом і наклала бинт та марлю, які знайшла у ванній кімнаті. Щоразу коли Зорро здригався, Меллорін воркувала йому на вухо, і цього було завжди достатньо, щоби він заспокоївся.

— Як давно ти знала про це? — запитала Меллорін, ніжно проводячи пальцями по кожному з хвостів з тихим подивом, після того як ми закінчили їх бинтувати.

— З тієї самої ночі, коли ти принесла його до мене, — відповіла я. У мене не було сил, аби вигадувати чергову брехню. Меллорін або зненавидить мене, або ні. — Вибач, я подумала, що він покаже тобі, коли сам захоче.

— Дякую тобі за це, — сказала Меллорін.

— Ти не злишся на мене?

Вона розсміялася — змучено і з полегшенням водночас.

— Звісно ні, дурненька, — сказала вона. — Я ж говорила тобі, що магія дуже точна. Якщо щось відбувається неправильно, все йде шкереберть. Якщо б я знала, ким він є насправді, можливо, він би не залишився зі мною. Можливо, він би не подарував мені це.

Меллорін скрутила хвіст у подобу вінка, потім перев’язала його ниткою й повісила собі на шию, як кулон. Відтак вона торкнулася його рукою.

— Він здається міцним, — сказала вона, а тоді звернулася до Зорро: — Що ти хотів донести нам, Бадґінсе? Що в ньому?

Зорро дзявкнув і захекав, а потім тицьнувся мордочкою в лікоть Меллорін.

Озвався мій телефон.

Я вибачилася й вийшла з ванної, коли Меллорін міцно обіймала Зорро, і пройшла по коридору повз батькову спальню.

«Для тієї, яка намагається чинити правильно, — подумала я, — ти справді залишаєш після себе бісову купу проблем».

Я не знала цього номера, але відповіла на дзвінок.

— Маржан, — промовив тихий, здушений голос. — Це Гюґо Батіст. Ти мусиш приїхати негайно. Це стосується ­Гораціо.

— Що з ним? — запитала я. — Він отримав те, що хотів. Я не буду йому допомагати.

— Він не хоче твоєї допомоги.

— А що ж він хоче? — запитала я.

— Він хоче вбити його.

Розділ двадцять восьмий. Аномалія

Поїздка до маєтку Гораціо здалася мені суцільною білою плямою з потягів, міських автобусів і водія «Уберу», який ніколи не чув про «Звіринець». Моє серце ледь не вистрибувало з грудей. У голові паморочилося від паніки та страху, а найбільше — від безпорадності.

Гораціо збирається вбити єдинорога.

Доктор Батіст не пояснив причини, та й на розпити не було часу.

— Я не збираюся цього робити, — сказав він мені. — Якщо це трапиться, то це буду не я. Я не можу вбити це неймовірне створіння.

На той час, коли водій під’їхав до входу в комплекс, мені вже здавалося, що я спізнилася. Охоронець вийшов із будки й помахав мені рукою.

— Маржан Дастані, — назвалася я. — Мені треба зустрітися з Гораціо.

Він щось пробурмотів у рацію, і за мить помахом руки дозволив пройти.

Мене зустріла Ейва на сходах головного корпусу, за кілька кроків позаду неї стояли двоє плечистих чоловіків у темних костюмах.

— Сюди, — промовила вона.

Ейва повернулася лицем до будівлі, і двоє чоловіків зробили крок до мене. Було очевидно, що я повинна прямувати за нею.

Вона вела мене довгим коридором мимо кабінету Гораціо. Люди, що траплялися нам на шляху, вітали нас із усмішкою.