Кіяш Монсеф - У давній давнині були створіння, Кіяш Монсеф

Я не була впевнена, чи відчувати полегшення від того, що я знаю, де він перебуватиме, чи жахатися від перспективи, що він буде там.

Упродовж наступних декількох днів я не могла сконцентруватися ні на чому. Мені здавалося, що грядуть якісь серйозні зміни. Спершу я гадала, що лише я знаю про це. Проте якось я прийшла додому з клініки й побачила на дивані Меллорін, що притискала до себе скімлячого Зорро.

— Він дуже наляканий, — сказала вона. — Я ніколи не бачила його таким.

Зорро звивався в неї на руках, дряпаючи своїми маленькими лапками її шкіру. Я погладила його шерсть. Хвиля дикої паніки пройшла крізь мене.

— З нами все гаразд? — запитала Меллорін. — Я маю на увазі, чи взагалі все гаразд?

— Не знаю, — відповіла я.

Я хотіла зателефонувати Ерзі, щоб дізнатися, чи вона щось знайшла. Але щоразу, коли я дивилася на її номер, мене охоплювало нудотне відчуття невдачі — те, чому я намагалася запобігти, все одно трапилося, як і було передбачено. Феллси на чотири мільярди доларів збагатилися, а єдиноріг був у володінні Гораціо, і через все це мені було соромно телефонувати їй.

«Все буде добре, — запевняла я себе. — Просто ще одне створіння в колекції». Він помістить його в клітку й покінчить з цим, допоки одного дня не здійсниться його мрія про Вайомінґ, або допоки він не помре. Так чи інакше, єдиноріг, найвірогідніше, колись знову буде вільним. І якщо якесь створіння й могло дозволити собі почекати, то це був саме він. Принаймні ніхто не полюватиме на нього у звіринці Гораціо.

Але щодня я прокидалася з відчуттям, ніби проковтнула щось важке, кисле й укрите колючками.

Уже розпочався весняний семестр, і ми з Меллорін домовилися, що вона більше не буде невидимою в школі. Щоранку вона їхала на велосипеді поруч зі мною. Ми віталися в коридорах. У нас навіть був спільний урок.

— Я не хочу тобі заважати, — говорила вона. — Я лише хочу закінчити школу як нормальна людина.

Закінчити школу як нормальна людина — це звучало чудово, але я не почувалася нормальною. Доля єдинорога переслідувала мене. Іноді мені здавалося, що я відчуваю його лють, яка кипить під моєю шкірою. А інколи я нічого не відчувала, і це мене лякало.

Мене злили мої подруги. Керрі зазвичай була втомленою після тренувань з плавання, а Ґрейс половину часу проводила з Гові. Жодна з них не могла зрозуміти те, що я відчуваю. Я йшла із занять раніше, зачинялась у туалетній кабінці й чекала дзвінка. Коли я дивилася в дзеркало, то бачила страх на своєму обличчі.

Вдома Зорро що вдень, що вночі вив, скавучав і дряпав кігтями килим. Він тривожно тулився до п’ят Меллорін, а коли її не було поруч, накривався своїм хвостом. Меллорін метушилася навколо нього, пропонуючи йому ласку та делікатеси, проте він ображено відмовлявся від них. Здавалося, що нічого не може його заспокоїти, навіть сон. Він скавучав, посмикувався і дзявкотів уві сні. Меллорін якось навіть застала, як він, міцно заснувши, гриз свій хвіст.

Якось на перерві поміж уроками хтось постукав у двері моєї туалетної кабінки.

— Зайнято, — сказала я.

— Ми знаємо, що ти там, Маржан. — Це була Керрі.

— Ми бачимо твоє взуття, — сказала Ґрейс.

Я відчинила двері, щоб поговорити віч-на-віч.

— Де ти була? — запитала Керрі.

— Неподалік, — сказала я. — Що ще я можу сказати?

— Що з тобою відбувається? — запитала Ґрейс. — З тобою все гаразд?

— Нічого не відбувається, — відповіла я. — Все гаразд.

У мене роки практики з цією фразою.

— Ти поводишся як погана подруга, — сказала Керрі.

— Що вам треба від мене? — запитала я.

Слова прозвучали різко. Керрі якусь мить мовчала.

— Я не хочу нічого від тебе, — сказала вона. — Я лише вважала, що ми — подруги. Але я починаю усвідомлювати, що нічого не знаю про тебе. І не думаю, що ти хочеш, аби я щось знала. Мені здається, що ти ніколи й не хотіла.

Коли вона протиснулася мимо Ґрейс і вийшла з туалету, я відчула нудоту. Себастьян мав рацію — існувало дві версії мене, і саме зараз та версія, що знала про поневоленого єдинорога та дев’ятихвостого лиса, була замкнена всередині тієї, яка не знала. «Світ розвалюється, Керрі. Яким чином я маю пояснити це тобі?»

Ґрейс дивилася на мене.

— У чому твоя проблема, Маржан? — запитала вона.

— А в чому твоя? — запитала я.

— Моя справжня подруга щойно пішла шукати інший туа­лет, у якому вона може поплакати, — відповіла Ґрейс. — І я хочу зрозуміти чому.

— Є деякі речі, про які я не можу розповісти тобі, Ґрейс, — сказала я. — І справи йдуть не найкращим чином.

У мене була безглузда надія, що Ґрейс зрозуміє мене. Що вона побачить щось у моєму голосі, у виразі обличчя. Що вона примітить, як я говорю й захищаю іншу версію себе, ту, яка не мала гадки, як дати собі раду в цій частині життя. Я сподівалася, що вона побачить і зрозуміє, що я не можу відповісти на її запитання, але, зрештою, ми всі хотіли одного й того самого.

Але вона була зла й бачила лише одну з версій мене. Найгіршу.

— Що, в біса, це означає, Маржан? — запитала Ґрейс. — Що все це означає, чорт забирай?

Ґрейс була жорсткою. Якщо вона хотіла плакати, то не збиралася показувати це мені. Наскільки б її це не зачіпало, вона боротиметься за правду, допоки та правда вже не матиме значення.

Але вона шукала правду, з якою могла впоратися, правду, яка не переверне весь світ із ніг на голову. У мене просто не було цього. Тому все, що мені залишалося, це захищатися.

— Без образ, Ґрейс, — промовила я, — але тебе це не стосується.

Світ нічого не винен тобі. А пояснень — тим паче.

— З тобою щось не так, — сказала вона. — Раніше я думала, що ти, ну… сором’язлива чи щось таке. Але насправді ти не дуже приємна людина. І ти, мабуть, навіть цього не усвідомлюєш. Я гадаю…

— Чогось бракує, так? — запитала я. — Повір мені, я вже знаю про це.

Вона почала було щось говорити, але зрештою лише похитала головою. Я знала, що мені мало б бути сумно. Я знала, що повинна спробувати виправити ситуацію поміж нами. Але все, що я відчувала, це невиразну гризоту в найпустельнішій частині мене. Я не була схожа на Керрі, яка оплакувала втрату людини, якої ніколи насправді не існувало. Можливо, я дещо була схожа на Ґрейс, коли вимагала відповідей, так