Кіяш Монсеф - У давній давнині були створіння, Кіяш Монсеф

Джейн припинила міряти кроками землю й поглянула на мене. І враз її злість ущухла. Вона зітхнула й похитала головою.

— Нічого, — промовила вона. — Ми нічого не можемо вдіяти. Ми зараз навіть не можемо наблизитися до єдинорога. І коли торги будуть завершені, невідомо, де він опиниться. Тому все вирішено. Мені жаль, Маржан. Я намагалася. Я хотіла, щоб усе було добре.

Вона ще якусь мить дивилася на трейлер.

— Найгірше те, — продовжила вона, — що навіть якби з Індек­сом все було гаразд, я гадаю, що вони все одно б узяли гроші. Вони знайшли б причину.

Ми сіли в автівку: Джейн на переднє сидіння, а я — на заднє. Водій потягнувся по чорний мішок, але Джейн від­махнулась від нього:

— Яка різниця? — запитала вона. — До вечора тут усе буде вичищено.

Якийсь час ми їхали мовчки.

— Я можу про дещо запитати? — промовила я. Вона озирнулася через плече. — Це Феллси вбили мого батька?

— Ха, — промовила Джейн. — Ні. Що тебе змусило так ­думати?

— Венс Коґланд, — сказала я.

— Що ти знаєш про Коґланда? — запитала Джейн.

— Я знаю, що хтось убив його, таким самим чином, як і мого батька, — відповіла я. — І потім зробили так, щоб він зник.

— І ти вважаєш, що це зробили ми?

— Гадаю, що могли, якби захотіли.

Вираз її обличчя трохи пом’якшав.

— Ми не вбивали твого батька, — сказала вона. — І не ми вбили Венса Коґланда. — Вона на мить затихла. — Але ми справді подбали про те, щоб він зник.

— Чому?

— Тому що, — промовила Джейн, — Венс був один із нас.

— Він був…

— Феллсом, — сказала вона. — І не надто достойним, наскільки я чула.

— Що ви маєте на увазі?

— Лаббок насправді не був підвищенням.

Венс Коґланд був середньою ланкою, Джейн називала його «середньою кров’ю», але, за її словами, він не ставився до своїх обов’язків серйозно. Він завжди потрапляв у халепи, що означало, що керівництво вищого рівня — люди в трейлері й інші — змушені були завжди виручати з біди. Він був безрозсудним, і ще й більш од того — жадібним. Було вирішено, що йому не можна довіряти в польових умовах, тому його перевели до торгової зали в Лаббоці.

— Усе, що від нього належало, це підтримувати роботу своєї крамниці, — сказала Джейн, — але він натомість зайнявся скуповуванням антикваріату. Якщо б його спіймали, це могло б дуже зашкодити нашій роботі.

— То навіщо його було тримати біля себе?

— Тому що він був членом сім’ї, — сказала вона. — І ти зробиш усе заради своєї сім’ї. Я впевнена, що ти розумієш.

— Коґланд був тим сигналом, про який ти розповіла мені раніше?

— Індекс підскочив, коли він помер, — сказала вона. — Ми прочесали весь Техас, але не знайшли там жодних слідів звіра. Вони ніколи не полюбляли Техас.

— То Феллси не вбивали мого батька, — сказала я.

— Ти не повіриш мені.

— Я не знаю, кому вірити.

— Яка причина для вбивства твого батька?

— Можливо, йому не подобалося те, як ви використовуєте тварин.

На це Джейн голосно розсміялася:

— Гадаю, тобі не подобається так само.

— Мені не подобається, що існує лише одна сім’я, яка керує кожною ставкою, — сказала я.

— Ти з тих, хто говорить про обов’язки однієї сім’ї, — сказала Джейн. — Ти хотіла б бачити відкритий, вільний ринок, де буквально будь-хто з грошима може миттєво заволодіти річчю, яка не тільки неймовірно рідкісна, а й неймовірно потужна?

— Почнемо з того, що я не впевнена, що ці тварини взагалі хочуть, щоб їх продавали та купляли, — відповіла я. — І в мене таке відчуття, що мій батько був тієї ж думки.

— То ти вважаєш, що ми вбили його? Через різницю в поглядах?

Вона мала рацію. Це була нісенітниця. Цього було недостатньо.

— Ітака, — промовила я.

Мені здалося, ніби плечі Джейн напружились. Глибока тиша заполонила машину. Джейн глянула на водія.

— Традиційно, — промовила вона, — між нашими сім’ями було мало довіри. Твій батько не був винятком. І після того, що тільки-но відбулося, я не звинувачую його.

— Ви показали йому ріг, — сказала я.

— Показала, — підтвердила вона.

— І що?

— І він вигнав мене зі свого кабінету, — сказала вона. — Сказав мені, що викличе поліцію, якщо я не піду. То я й пішла.

— Коли?

— За кілька тижнів до його смерті.

— Він знав, що це було, — сказала я.

— Можливо, — сказала Джейн.

— Тоді чому він не полетів? Чому не спробував допо­могти йому?

— Ймовірно, тому, що він знав, що ми стежимо, — ­відповіла Джейн. — І він не хотів привести нас прямо до нього.

— Тобто, як це зробила я?

— Усе мало бути по-іншому, — сказала Джейн. — Наші сім’ї налаштовані одна проти одної. Все могло би бути інакше. Можливо, все ще може бути.

Надалі ніхто з нас не промовив ні слова. Споглядаючи шосе, що пролітало повз, я відчувала, як у душу закрадається гнітюче розчарування, яке накривало мене. Єдиноріг зник із дикої природи — можливо, назавжди. Наслідки цього здавалися мені величезними й непрогнозованими. Я не наблизилася до розуміння того, хто й чому вбив мого батька. І мені чомусь здавалося, що мене щойно пошили в дурепи.

Я вирішила, що Феллси мені більше подобалися тоді, коли ще змушували надягати мішок на голову.

Розділ двадцять сьомий. Ще одне створіння в колекції

Ви б не помітили цього, якби не дивилися.

Тиждень потому воно з’явилося як невелике повідомлення в технічному блозі — така собі статейка, похована під завалом фотографій нових прототипів смартфонів і розлогими текстами про цей новий гарячий стартап. Лише кілька коротких речень про те, що Гораціо Прендерґаст продав третину своєї компанії іноземному фонду з непримітною назвою, яку можна легко забути, і ця угода вартувала майже чотири мільярди доларів.

Це була єдина офіційна згадка про продаж єдинорога.

Ерза все ж була права. Феллси тільки зробили все дорожчим.