Кіяш Монсеф - У давній давнині були створіння, Кіяш Монсеф

— Що трапиться, якщо дракон не прийме жодної вашої ставки? — запитала я.

— Тоді ніяких торгів, — сказала Джейн. — І ми продовжимо шукати потрібного покупця.

— Індекс, — промовила я. — Уся справа в Індексі.

Тепер розсміявся бородань, але цього разу це був марний невеселий сміх.

— Здається, що ви знаєте про нас досить багато, — промовив невисокий чоловік.

— Уся справа в пошуку потрібного покупця, — сказала Джейн.

— Вона, звісно, права, — промовив невисокий чоловік. — Індекс — це щасливий побічний ефект нашої плідної праці. А не її мета.

— Ми чоловіки й жінки честі, — промовив чоловік із ­бородою.

Я помітила, що він ні на кого не дивився, коли про­мо­вляв це.

Невисокий чоловік якусь мить дивився на свого супутника, а потім узяв пінцетом інший клаптик паперу й закинув його під накривку.

— Люсент, — промовив він.

Пуф!

— Ц-ц-ц, — невдоволено цокнув бородань.

— Що це за кумедні слова? — запитала я Джейн.

— Кодові імена, — сказала Джейн. — Ставки анонімні, щоби все було справедливо.

— Зефір, — промовив невисокий чоловік.

Ще один клаптик. Ще один клубок диму.

На столі залишився останній клаптик паперу. Старші перезирнулися, і невисокий чоловік поклав пінцет.

— Що ти робиш?

Невисокий чоловік подивився на Джейн. Його веселий настрій і терпіння кудись зникли. В очах була справжня, холодна темрява. Зітхнувши, він знову взяв пінцет.

— Каравал, — сказав він.

І знову черкання сірника.

Потім дим.

У кімнаті запанувала довга тиша.

— Дракон нікого не обрав, — сказала я. — І що тепер буде?

Ніхто не відповів. Чоловік із бородою нервово засовався у своєму кріслі й відмовлявся дивитися мені в очі.

— Можливо, — сказав низький чоловік, — твоїй подрузі пора піти.

Джейн переводила погляд з одного обличчя на інше:

— Ні, — сказала вона. — Боже, чорт забирай, ні!

— Не треба влаштовувати нам сцену, — сказала тітка Клара.

— Твоя тітка права, — сказав бородань. — Що менше сказано, то краще.

— Було приємно познайомитися з вами, міс Дастані, — промовив невисокий чоловік.

Я відчула, як хтось тягне за мій стілець. Це був один із тих крижистих мовчазних чолов’яг, що стояли в тіні.

— Ні, — різко промовила Джейн, і здоровань застиг. — Вона залишається. Я хочу, щоб вона почула це. Я хочу, щоб вона побачила.

Усі мовчали. Чоловік з бородою поглянув через стіл на тітку Клару.

— Не дивись на мене, — сказала вона. — Не я її виховувала.

— Що відбувається? — звернулася я до Джейн. — Що тільки-но трапилося?

— Трапилося те, — промовила Джейн крізь зціплені зуби, — що вони забирають гроші. Дракон не визначився, тому вони збираються взяти найвищу ціну.

— Зачекайте, — промовила я. — А якщо буде ще одна ставка?

Усі втупилися в мене.

— І чия це ставка? — запитав бородань.

Я поглянула на нього і промовила:

— Моя.

Він приголомшено відступив назад:

— Ти гірканка! — заявив він. — Ти не можеш робити ставки!

— Хто так сказав? — запитала я.

— Вона має таке ж право, як і будь-хто інший, — сказала Джейн. — Я сама прийму ставку.

Перш ніж хтось встиг заперечити, Джейн витягла з кишені короткий ніж, схопила мою руку і зробила на пальці поріз. Відтак зітерла серветкою краплину крові і склала її.

— Скільки? — запитала вона. — Швидше! Скільки за єдинорога?

— Е-е-е… — Я намагалася пригадати, скільки грошей у мене з собою. — П’ятдесят баксів?

— Прийнято, — промовила Джейн з тріумфом. — Маржан Дастані пропонує п’ятдесят доларів за єдинорога.

Потім вона просунула серветку в чайник.

— А мені не дадуть кодове ім’я? — запитала я.

— Скалка в дупі, — промовила тітка Клара.

Потім ми спостерігали.

У кімнаті несподівано стало тихо, настільки тихо, що я почула, як серветка впала на дно чайника. І якщо б я напружила слух, то була майже впевнена, що могла почути щось іще, як щось граційне й елегантне пересувається і шкребетться всередині залізного чайника.

А потім тиша. Ні черкання сірника. Ні диму.

— У нас є переможець, — сказав нарешті чоловік з бородою, і в його голосі чулося невдоволення.

Знову запала ніякова тиша.

— То він мій? — запитала я.

— Так визначив дракон, — відповіла тітка Клара.

— У такому разі я хочу, щоб його звільнили, — заявила я. — Негайно.

Ніхто не озвався.

— Дракон не завжди має рацію, — сказав невисокий ­чоловік.

— Люди честі, — промовила Джейн.

— Чотири мільярди доларів вирішать більшість наших проблем, — сказав бородань, звертаючись саме до Джейн. — Тепер ти повинна негайно випровадити міс Дастані.

— Але… Я виграла, — промовила я. — Хіба ні?

Коли я ще це говорила, то відчула, як двоє плечистих чоловіків підходять до мене з-за спини.

— Не чіпайте її, — сказала Джейн, стукаючи долонею по столу. Вона підвелася настільки різко, що крісло бук­вально вилетіло з-під неї. — Я знала, що ви збираєтесь це зробити.

— Облиш, Джейн, люба, — промовиа тітка Клара. — Це ж не вперше.

— Цього разу все по-іншому, — відповіла Джейн.

Старші за столом від сорому наче оніміли, проте їхні очі сказали все. Присуд було ухвалено, і тепер жодні слова не могли його похитнути. Я відчула безсилля й нудоту.

Розлючена Джейн схопила мене за руку й потягнула за собою.

— Забираймося звідси, — прогарчала вона.

— Феллси у великій халепі, Маржан, — сказала Джейн. — І то вже дуже давно. Індекс. Він більше не працює. Наші дані нікудишні.

— Зниклі тварини.

— Ми намагалися закрити всі прогалини в системі, але… ми втратили… багато, — сказала вона.

Вона йшла по траві поруч з автівкою, що привезла мене сюди. Водій сидів за кермом, і двигун працював, але Джейн не була готова сідати в неї.

— Вони найгірші, — промовила вона, хитаючи головою. — Ніхто не хоче чинити правильно, коли це важливо. Вони боягузи. ВИ ВСІ БОЯГУЗИ!

Її лють була прекрасна й обнадійлива. З такою злістю можна все було б змінити.

— Що нам робити? — запитала я, сповнена надії й готовності