Кіяш Монсеф - У давній давнині були створіння, Кіяш Монсеф

Теоретично, якщо ми і створіння живимося одне одним, як я вважаю, то популяція скорочується. — Він указав на різкий вигин лінії створінь. — Це мало б бути достатньо екстремальним, щоби створити ефект негативного зворотного зв’язку. Ми мали б бути знищені. Але цього не відбулося. Цього ніколи не було. Ми, звісно, боремося. Ми страждаємо. Але Індекс ніби завжди корегує сам себе. Ми завжди повертаємося до норми.

— І що?

— Отже, — терпляче промовив він, — або люди створені з чогось міцнішого, ніж вважали Феллси, або… — Він усміхнувся і став чекати, чи здогадаюся я, до чого все йде. Я не здогадалася, і через мить він розчаровано знизав плечима і продовжив: — Або щось не так із моделлю.

Він зробив паузу і тріумфально всміхнувся.

— Я не вірю, — промовив він, — що вони будь-коли належним чином враховували єдинорога.

Він схилив голову набік, ніби йому було жаль, проте в іншо­му випадку цей жест можна було сприйняти як насміх. Якимось чином Гораціо примудрився зробити це так, наче він виражав пошану.

— Це не їхня провина, — сказав він. — І ніколи не була їхньою. Вони зробили все від них залежне з даними, які мали.

— То єдиноріг завжди рятував нас?

— Сумніваюся в тому, що це створіння зацікавлене в нашому порятунку, — сказав Гораціо зі смішком, і я не могла з ним не погодитися. — Я вірю, що єдиноріг впливає на всю екосистему як стихійна сила. Він і є гравітацією. Магніт, який завжди притягує нас до безпеки. Завжди втримує нас від крайнощів.

— Що в цьому поганого? — запитала я. — Що не так із гравітацією?

— Без неї, — промовив він, — ми могли б літати.

— Полетіти в космос, — сказала я.

— Світ крихкий, — продовжував Гораціо. — Ти можеш побачити його крихкість у цих лініях, якщо придивишся. Якби система була впорядкована, якби вона дотримувалася власних правил, то була б зруйнована. Вона б зазнала краху. А потім, ймовірно, з’явилася б нова система. Надійніша. Сильніші люди. Порядок — головний фундамент, на якому можна побудувати кращий світ. Це те, ­чого я хочу. Це те, чого я завжди хотів. І цього ніколи не трапиться, допоки живе єдиноріг.

— Отже, ви хочете вбити його.

— Єдиноріг — наше прокляття, Маржан, — відповів він. — Ми приречені повторювати наші помилки, тому що врешті-­решт ніколи не буває наслідків. Завжди та сама несправедливість, та сама жорстокість, ті самі звірства, та сама байдужість, знову і знову, із самого початку історії, і ми ніколи не вчимося.

— Якщо ми настільки страшні, то навіщо брати на себе цей клопіт?

— Тому що я вірю в людство, — сказав Гораціо. — Я вірю, що ми можемо бути кращими. Під усією нашою жорстокістю й ницістю, у найглибших надрах наших сердець покоїться ядро чогось великого, монументального. Я знаю, що воно існує, тому що я відчуваю його присутність тут, серед цих істот. Але світ ніколи не бачив цього. І я звинувачую в цьому єдинорога.

Він вимкнув проєктор, і графіки зникли.

— Чого ви сподіваєтеся досягнути? — запитала я.

— Свободи, — відповів Гораціо. — Свободи від нескінченного циклу історії. Свободи від прокляття. Ми готові, Маржан. Ми готові почати все спочатку.

— А що з іншими тваринами? — запитала я.

Він заспокійливо всміхнувся.

— Вони будуть насінням для наступної великої епохи людства, — відповів Гораціо. — Вони — наші сховища надії ­проти темряви, що прийде першою. Вони розкриють наші найкращі якості, Маржан. Ось їхнє завдання. Вони зроблять нас чимось більшим, ніж ми є. І нам знадобляться наші мрії, наші фантазії як ніколи раніше. Ми можемо побудувати новий світ, справедливий та добрий світ, таку землю, де ми обмінюємося ресурсами й піклуємося одне про одного. Але спершу ми повинні звільнитися самі.

Його обличчя світилося від цих думок.

— Ви не можете… — промовила я. — Ви не можете вбити єдинорога.

— Це єдиний шлях, — сказав Гораціо. — Ще один жахливий вчинок, і після цього ми станемо кращими. Ми очистимо цей світ від його нечестивості раз і назавжди. І коли це все закінчиться, інші житимуть відкрито, в мирі, без страху.

— Мій батько знав? — запитала я. — Він знав, що ви робите? Що ви хочете зробити?

— Він не міг бачити, — відповів Гораціо. — Твій батько не міг побачити те, що бачу я, Маржан. Він бачив лише страждання. Він не хотів завдавати болю. Він не міг побачити, що за болем стоїть щось іще, — Гораціо зробив паузу. — Я знаю, що буде нелегко. Це розбалансування не буде схожим ні на що інше, що світ раніше знав. Настануть темні часи. Нації розпадуться. Буде війна. Запанує хаос. Це буде жахливо. Але ми виживемо. Тварини тут, вони врятують нас. Це місце буде нашим ковчегом. І коли потоп закінчиться, ми станемо новими людьми.

— Я вважала, що ви ненавидите хаос, — сказала я.

— Іноді хаос — єдиний вибір, — сказав Гораціо. — Той, хто хоче стати сильнішим, мусить глянути в обличчя власним страхам. Ми, ті, котрі залишаться, станемо сильні­шими, значно сильнішими. І той світ, який ми збудуємо, буде кращим світом. Справедливим світом. Упорядкованим світом.

— А якщо ваша математика хибна й нічого не зміниться?

Гораціо кивнув.

— Прагматична, — відповів він. — Це добре. Як і я. Колеса долі, можливо, потребуватимуть трохи мастила. На щастя, у нас є запасний вихід до систем наведення кількох сотень ракет. — Вираз обличчя, мабуть, змінився, тому що Гораціо усміхнувся, втішно й ніяково. — Іноді небо мусить упасти, — промовив він, — перш ніж ти зможеш побачити зорі.

— Ви не можете цього зробити, — сказала я.

— Твій батько стверджував те саме.

Уперше Гораціо урвався терпець. і його обличчя спохмурніло, а в очах з’явилося щось нестабільне й темне. У цей момент я відчула небезпеку, так наче в самої кімнати виросли ікла. Могло статися все, що завгодно, і ніхто б не дізнався. Ніхто навіть не знав, що я тут.

— Твоє місце з нами, Маржан, — сказав він. — Ти належиш до нового світу. Залишайся.

Гораціо уважно спостерігав за мною. Якщо я скажу щось не те, я труп.

— Мені потрібен час, — сказала я. — Обміркувати це все.

— Слушно, — погодився Гораціо. — Можеш обмірковувати хоч усю ніч, якщо в цьому є потреба. Новий світ почнеться зі сходом сонця.

І після цих слів він кивнув і пройшов повз мене до дверей. Коли він відчинив їх, я побачила широку тінь одного з охоронців Ейви, що стояли за дверима. Коли Гораціо проходив повз них, він щось прошепотів охоронцеві, а потім повернувся в мій бік