Кіяш Монсеф - У давній давнині були створіння, Кіяш Монсеф

і заспокійливо всміхнувся. Мені навіть не треба було чути, як замикаються двері, щоби зрозуміти, що я ув’язнена.

Розділ двадцять дев’ятий. Пісня

У кімнаті був телефон, але він не працював. Мій телефон також підозріло не ловив сигнал. Я перевірила вікна. Вони були незамкнені й безшумно відчинилися, і на крихітну мить моє серце закалатало від думки про втечу. Але на рамі були металеві бортики, тому вікна відчинялися лише на кілька сантиметрів.

У пориві гніву й розчарування я вирішила розбити скло й оглянула кімнату в пошуках чогось достатньо міцного. Мій погляд зупинився на одному з крісел на коліщатках, що стояло поруч із конференц-столом. Він був важкий і не­зручний, і мені довелося бігти до вікна, щоби з усього розмаху вдарити ним по шибці. Удар наробив багато шуму, але вікно, виготовлене з товстого скла, навіть не тріснуло.

За мить двері відчинилися. Там стояв мій охоронець, хитаю­чи головою. Він підійшов до мене й мовчки забрав крісло з моїх рук, а потім виніс його з кімнати й знову замкнув двері. У залі були ще крісла, але він зрозуміло натякнув: якщо я спробую ще раз, то не матиму навіть на чому сидіти. Скидалося на те, що я застрягла тут надовго.

Я блукала по кімнаті, помічаючи все, що могло стати в пригоді: старовиний декоративний набір енциклопедій; гладке прес-пап’є зі скла з вигнутим зубом невідомого походження посередині, канцелярське приладдя.

Деякі речі можна було використати як зброю: прес-пап’є, пара ножиць, маленька абстрактна скульптура з чорного мармуру, яка слугувала підставкою для книг. Я розклала ці предмети на столі й дивилася на них з надією, що в голові з’явиться план. Але я не могла уявити себе з ножем чи скульптурою в руках. І я сумнівалася, що змогла б побороти охоронця, навіть якби напала несподівано.

Сонце сховалося за смугою туману. Небо порожевіло, потім поблідло, а насамкінець потемніло. По всій території замерехтіли ліхтарі, холодне світло яких було схоже на м’ятно-білі калюжі. Тиха, звичайна ніч у кампусі «Звіринця».

Трохи згодом, коли стемніло, у двері постукали. Я скеп­тично поглянула на свій арсенал імпровізованої зброї й подумала, що було справжнім безглуздям намагатися щось робити.

Двері відчинилися, і в залу зайшла Ерза з тацею в руках.

— Я не голодна, — сказала я.

— Будеш, — відповіла вона.

— То тепер ви хороший поліцейський? — запитала я.

Проігнорувавши моє запитання, вона підійшла до столу й поставила тацю. На ній була миска з рисом, миска з підсмаженою зеленню й металева чашка з водою. Поставивши тацю на стіл, вона помітила мій набір імпровізованої зброї й по черзі все оглянула.

На прес-пап’є вона похитала головою:

— Не те.

На ножицях вона стиснула губи і сказала:

— Ні.

Зупинившись біля скульптури, взяла її в руку й прики­нула вагу.

— Можливо, — промовила вона. — Але ні. — Вона поставила її на місце. — В Алонзо чорний пояс із джиу-джитсу. Він колишній «морський котик» Військово-морських сил США. І він стовідсотково очікує, що ти спробуєш напасти на нього. Тому не раджу.

Вона згребла всю «зброю» й віднесла подалі.

— Що ви тут робите, Ерзо? — запитала я.

Вона зупинилася, повернувшись до мене спиною.

— Я принесла тобі вечерю, — промовила вона після довгої паузи.

— Я не те мала на увазі. Що ви тут робите?

Вона повернулася, і тоді я змогла побачити, що її обличчя стурбоване. Вона сперлася об стіл.

— Він уміє знаходити людей, — сказала Ерза. — Чи знає, як змусити людей шукати його. Він з’являється саме тоді, коли ти потребуєш його. У той момент, коли тобі потрібно, щоб сталося щось хороше. Коли твоє розслідування закривають через те, що дилер, якого ти переслідувала, виявився сином судді, коли тобі вже втретє не дають підвищення, коли ти розумієш, що ніколи не підеш далі ні тут, ні в іншому відділі, тоді з’являється ця вакансія. Нічого хитромудрого… приблизно двадцять слів. Але… — Вона похитала головою. — Він ніколи не наймає місцевих. Можу побитися об заклад, що ти не знала цього.

Я похитала головою.

— Ти хочеш бути десь в іншому місці, — продовжила вона. — Деінде, але не там, де ти є. Тому опиняєшся тут. А вже потім він демонструє тобі справжню ціль цього всього. Раптом з’являється мета. Він може все — ось таке відчуття виникає. Усе можливо. Звідки би ти не була, я гарантую, що ти ніколи не відчувала чогось подібного раніше.

На мить мені стало її жаль. Ерза не була винна в тому, що її затягнули в це все. Феллси мали рацію щодо цих тварин. Вони змінюють людей.

— Вони знають? — запитала я. — Сім’ї, люди, що живуть тут. Вони в курсі того, чим він займається?

— Вони вірять у нього, — відповіла Ерза. — І довіряють йому.

— А щодо вас? Ви вірите в нього?

Вона якийсь час мовчала:

— Більшість людей, які тут, ніколи не бачили тварин за межами звіринця. Вони не знають, якими можуть бути ці створіння насправді, на волі. — Вона замовкла. — Я не думала, що це станеться ось так, усе зразу.

— Тобто, по суті, допоки не було ніяких наслідків, вам було загалом нормально робити те, що, як ви знали, було неправильним?

— Я ніколи не вдавала із себе святу, — відповіла Ерза. — Я нічим не краща чи гірша за більшість людей. Я просто виявилася ефективнішою.

— Справді? — промовила я. — Ви вже знайшли вбивцю мого батька?

— Цікаво, що ти згадала про це, — сказала вона. — Тому що я вийшла на слід грошей, і вгадай, куди він мене привів?

Ерза багатозначно оглянула кімнату.

— Сюди? — запитала я.

П’ять виплат готівкою, — сказала вона, — що збігаються з прибуттям сюди, одразу після кожної виплати, п’яти тварин — китайського дощового птаха, мерлайона із Сінга­пуру, ignis fatuus-а з Великого похмурого болота, віверна із селища в Доломітових Альпах і чогось схожого на кизил незрозуміло звідки.

— І що це означає?

— Важко сказати напевне, — сказала Ерза. — Але схоже, що твій батько продавав своїх клієнтів.

Мій шлунок стиснувся. Я не могла розмовляти. Я зробила багато помилок, але я б ніколи не розкрила таємницю клієнта. Так, я могла збрехати Стоддардам, але я б ніколи не здала Кіплінґа.

— Мораль — це розкіш, — сказала Ерза. — Не кожен може дозволити собі її.

— А щодо вас? — запитала я. — Здається, ви зручно влаштувалися. Саме