Ірвін Ялом - Брехуни на кушетці. Психотерапевтичні оповіді

успіху в новій країні. Батько Маршала пропонував братові стати його партнером у бакалійній крамниці, однак тому страшенно не сподобалася ідея прокидатися о четвертій ранку, їхати на ринок, працювати шістнадцять годин поспіль, а наприкінці робочого дня викидати гнилі яблука та запліснявілі грейпфрути. Макс не хотів ризикувати, тож обрав безпечну роботу держслужбовця, і його незграбний горилоподібний син Мелвін, чиї руки звисали мало не до підлоги, обрав аналогічний шлях.

Однак Ширлі, якій вдалося підслухати їхню розмову, поставилася до цих засторог з усією серйозністю. Її охопило хвилювання — дев’яноста тисяч доларів вистачило б на оплату коледжу для когось із дітей! Маршал щосили намагався приховати своє роздратування з приводу її втручання. Їхній шлюб тривав дев’ятнадцять років, і Ширлі жодного разу не цікавилася долею його інвестицій. А тепер, коли в нього з’явилася можливість укласти вигідну угоду, вона вирішила встромити свого носа в його справи! Маршал спробував себе заспокоїти — він зрозумів, що її тривогу спричинило те, що вона геть нічого не розуміла у фінансових питаннях. Коли Ширлі познайомиться з Пітером, ситуація зміниться на краще. Він потребував її згоди. А щоб її отримати, треба було заспокоїти Мелвіна.

— Гаразд, Мелвіне, то що мені робити? Я прислухаюся до всіх твоїх рекомендацій.

— Усе дуже просто. Нам потрібно, щоб якийсь банк гарантував виплату грошей за цим векселем — ідеться про безумовне й нескасовне зобов’язання відшкодувати кошти на твою першу вимогу. Якщо цей чоловік має такі великі статки, як ти описуєш, це не буде проблемою. Якщо хочеш, я можу сам скласти «броньований» вексель, із якого не зможе вибратися навіть Гудіні.

— Чудова ідея, Мелвіне. Зроби це, — втрутилася Шир­лі, приєднавшись до їхньої розмови паралельним телефоном.

— Агов, стривай-но, Ширлі. — Маршала дедалі більше дратували ці дріб’язкові закиди. — Пітер пообіцяв надіслати завірений вексель до середи. Чи не краще трохи зачекати й подивитися, що він надішле? Мелвіне, ти отримаєш його факсом.

— Гаразд. Увесь тиждень я працюватиму в офісі. Але не переказуй гроші, поки не отримаєш від мене відповідь. Ага, і ще одне: ти казав, що «Rolex» надійшов у коробці ювелірної крамниці «Shreve’s»? Зроби мені послугу, Маршале. Маєш вільних двадцять хвилин? Візьми цей годинник і піди до крамниці — нехай вони підтвердять, що це їхній товар! Зараз підробок хоч греблю гати — такі годинники продаються на кожному розі в центрі Мангеттена!

— Він піде, Мелвіне, — мовила Ширлі, — а я піду з ним.

Відвідини «Shreve’s» трохи заспокоїли Ширлі. То справді був «Rolex», який коштував три з половиною тисячі доларів! Його не тільки придбали саме в цій крамниці — на додачу продавець добре запам’ятав Пітера.

— Дуже елегантний джентльмен. Такого гарного пальта я ще ні в кого не бачив: двобортне, з сірого кашеміру, майже до підлоги. Він хотів було купити такий самий годинник для свого батька, але передумав — сказав, що невдовзі полетить до Цюриха і придбає його там.

Маршал так зрадів, що навіть запропонував Ширлі вибрати собі подарунок. Вона обрала вишукану керамічну зелену вазу для ікебани з двома горлечками.

У середу, як і було обіцяно, надійшов вексель від Пітера. Маршал був задоволений — він відповідав усім вимогам Мел­віна. Гарантом векселя виступив банк «Credit Suisse», який зобов’язувався виплатити дев’яносто тисяч доларів плюс відсотки в будь-якому відділенні банку, а їх були сотні в усьому світі. Навіть Мелвін не зміг до нього прискіпатися, а тому неохоче визнав, що це таки «залізобетонний» вексель. Утім, він все одно зауважив, що не довіряє інвестиціям, які обіцяють такі високі прибутки.

— Тобто ти не хотів би взяти в цьому участь? — поцікавився Маршал.

— Ти пропонуєш мені частку? — запитав Мелвін.

— Я поміркую, а тоді поговоримо.

«Шанс на мільйон, — думав Маршал, поклавши слухавку. — Мелвіну доведеться довго чекати на свою частку».

Наступного дня на рахунок Маршала надійшли гроші за продані акції, і він переказав дев’яносто тисяч доларів Пітерові в Цюрих. Удень він пограв у баскетбол, а тоді пообідав із Вінсом, одним із гравців його команди, психологом із сусіднього офісу. Попри те, що вони товаришували, Маршал не розповів йому про свою інвестицію. Він нікому про це не розповідав, окрім Мелвіна. Маршал запевняв себе, що ця угода була «чистою». Пітер не був його пацієнтом, то був колишній пацієнт, який до того ж пройшов короткий курс психотерапії. Про перенесення аж ніяк не йшлося. І хоча Маршал усвідомлював, що тут немає конфлікту професійних інтересів, він вирішив попередити Мелвіна, що все суворо конфіденційно.

Пізніше того ж дня Маршал зустрівся з пасією Пітера Макондо — Адріаною. Він вирішив чітко окреслити межі їхньої співпраці, уникаючи розмов на тему інвестиції, що її запропонував Пітер. Маршал вдячно вислухав її вітання з приводу заснування циклу лекцій, названих на його честь, але коли Адріана сказала, що вчора дізналася від Пітера про те, що закон про обов’язкове використання велосипедних шоломів неповнолітніми вже подано на розгляд у Швеції та Швейцарії, Маршал кивнув і відразу змінив тему розмови. Він зосередився на аналізі її стосунків із батьком, доброзичливим чоловіком, який, утім, настільки всіх залякав, що ніхто не наважувався йому протистояти. Батько Адріани добре ставився до Пітера — власне, він був одним із його інвесторів, однак водночас він усіляко опирався їхньому шлюбові, внаслідок якого не тільки його донька, а й майбутні онуки назавжди покинуть країну.

Зауваження Маршала з приводу того, що батьківство має на меті підготувати дитину до самостійного життя, незалежності, повного відокремлення від батьків, були напрочуд ефективними. Адріана вперше в житті усвідомила, що не мусить почуватися винною, попри те що батько так цього прагне. Вона не винна у смерті матері. І те, що батько старішав і в його житті бракувало близьких людей, теж не її провина. Коли час майже добіг кінця, Адріана поцікавилася, чи не можна збільшити кількість домовлених сеансів.

— Я хотіла запитати ще про дещо, лікарю Стрейдер, — мовила вона, підводячись, — можливо, нам варто зустрітися тут усім разом — ви, я, мій батько?

Ще не народився пацієнт, який би змусив Маршала Стрейдера продовжити сеанс бодай на хвилину-дві. І він цим неабияк пишався. Водночас Маршал не міг оминути своєю увагою подарунок Пітера, а тому жестом вказав на свій зап’ясток і мовив:

— Мій новий годинник із точністю до мілісекунди повідомляє, що зараз рівно за десять третя. Міс Робертс, пропоную розпочати наступний сеанс із ваших запитань.

  Розділ 16

Готуючись до зустрічі з Шеллі, Маршал почувався напрочуд піднесено. «Чудовий день», — думав він. Кращого годі й бажати: нарешті він переказав гроші Пітеру, провів вдалий сеанс із Адріаною, успішно зіграв у баскетбол (останній кидок виявився на диво вдалим), здавалося, усі розступилися й ніхто не наважився стати йому на заваді.

Маршал нетерпляче чекав на зустріч із Шеллі — сьогодні було призначено четвертий сеанс. Два попередні сеанси на цьому тижні були просто розкішними. Чи знайдеться психотерапевт, якому б вдалося так плідно попрацювати? Він вдався до спритного й ефективного секторного аналізу стосунків Шеллі з батьком і з хірургічною точністю поступово заміщував хибні інтерпретації Сета Панде правильними.

Шеллі увійшов до кабінету і, як завжди, погладив оранжеву чашу скляної скульптури, а тоді сів на місце. Маршалові не довелося його вмовляти —