Ірвін Ялом - Брехуни на кушетці. Психотерапевтичні оповіді

— А її оточення? Друзі?

— Анікогісінько!

— У вашої матері був вітчим? Бабуся вийшла заміж удруге?

— Звісно, ні, про це навіть не йшлося. Не знаєте ви моєї бабусі, вона до кінця життя ходила в жалобі. Навіть носовички мала чорні. Я ніколи не бачила її усміхненою.

— А ваша мама? У її житті траплялися інші чоловіки?

— Жартуєте? Я ніколи не бачила в нас удома чоловіка. Мама їх ненавиділа! Але я вже працювала з усіма цими проб­лемами з іншими психотерапевтами. Це вже сива давнина. Я гадала, що ви пообіцяли не порпатися в минулому.

— Цікаво, — мовив Ернест, ігноруючи зауваження Керол, — наскільки життєвий сценарій вашої матері нагадує історію її матері. Скидається на те, що цей біль у вашій родині передається у спадок, мов та гаряча картоплина, яку одне покоління жінок прагне якнайшвидше перекинути наступному.

Ернест помітив, що Керол нетерпляче зиркає на годинник.

— Я знаю, що часу майже не лишилося, але прошу, Каролін, затримайтеся ще на хвильку. Ви знаєте, це важливо. Я поясню чому… це питання вимагає негайного вирішення, адже ви можете передати це вашій доньці! Знаєте, може, найкраще з того, що ми можемо з вами зробити, — це розірвати це зачароване коло! Каролін, я хочу вам допомогти і пообіцяв, що зроблю це. Та, можливо, наша спільна робота принесе найбільше користі вашій доньці!

Керол не була готова це почути — слова Ернеста її дуже вразили. Її очі мимоволі наповнилися сльозами, і жінка заплакала. Не кажучи ані слова, Керол вибігла з кабінету, ридаючи. «Чорт забирай, він знову це зробив! Навіщо я дозволяю цьому мерзотнику порпатися в моєму житті?»

Спускаючись сходами, вона намагалася зрозуміти, який із коментарів Ернеста стосується вигаданого персонажа, а який — її самої. Керол була страшенно спантеличена й настільки поринула в думки, що мало не наступила на Джесса, який сидів на останній сходинці.

— Привіт, Керол. Джесс — пригадуєш?

— О, привіт. Я тебе не впізнала. — Керол витерла сльози. — Не звикла бачити, щоб ти отак сидів.

— Я люблю бігати, але вмію й ходити. Ти завжди бачиш, що я біжу, і це тому, що я хронічно запізнююся. Складна проблема для психотерапії: я ж бо завжди приходжу надто пізно, аби встигнути про це поговорити.

— А сьогодні вчасно?

— Гм, тепер я приходжу на восьму ранку.

«Джастінів час», — подумала Керол.

— Отже, зараз тобі не треба йти на сеанс до Ернеста?

— Ні. Я вирішив почекати тебе, щоб поговорити. Може, ми якось могли б поспілкуватися, скажімо, побігати разом? Чи пообідати? Або і те, й інше?

— Щодо бігу… навіть не знаю, — мовила Керол. — Ніколи цим не займалася. Вона знову почала витирати сльози.

— Я гарний учитель. Ось, візьми хустинку. Бачу, сього­дні тобі було нелегко. Ернест і мене, бува, доводить до сліз. Просто неймовірно, як він знаходить ці «ахіллесові п’яти»! Я можу якось допомогти? Може, прогуляємося?

Керол простягнула йому носовичка, але знову почала схлипувати.

— Залиш його собі. Знаєш, у мене теж трапляються подібні сеанси і після них я завжди маю побути на самоті, щоб усе «перетравити». Тому я краще піду. Можна тобі зателефонувати? Ось моя візитка.

— А ось моя. — Керол дістала аркушик із сумочки. — Але я хочу, щоб ти взяв до уваги мої коментарі щодо бігу.

Джесс кинув оком на візитку.

— Усе занотовано, пані адвокат.

Із цими словами він торкнувся козирка своєї кепки й побіг уздовж Сакраменто-стрит. Керол дивилася на нього: біляве волосся тріпотіло на вітрі, а білий светр, зав’язаний навколо шиї, здіймався й опускався разом із мужніми плечами.

Тим часом нагорі Ернест робив нотатки в медичній карті Каролін:

Помітний прогрес. Сеанс продуктивний. Пацієнтка відкрито говорить про секс і фантазії з мастурбацією. Еротичне перенесення посилюється. Треба знайти спосіб, який допо-може з цим працювати. Попрацювали над її стосунками з матір’ю, моделлю сімейних стосунків. Гостро реагує на критичні зауваження про матір. Я завершив сеанс зауваженням про тип сімейних стосунків, який вона передасть своїй доньці. Пацієнтка вибігла з кабінету в сльозах. Чи варто очіку-

вати на «терміновий» телефонний дзвінок? Може, не варто було закінчувати сеанс таким потужним зауваженням?»

«Крім того, — міркував Ернест, закриваючи теку, — не можна, щоб вона вибігала з мого кабінету в такому стані. Я лишився без обіймів!»

  Розділ 15

Тиждень тому, пообідавши з Пітером Макондо, Маршал від­разу продав свої акції вартістю дев’яносто тисяч доларів, плануючи переказати гроші Пітеру, щойно з’ясуються всі деталі. Але дружина наполягла на тому, щоб він попередньо порадився зі своїм двоюрідним братом Мелвіном — той працював адвокатом з податкових питань у відділі юстиції.

Зазвичай Ширлі не переймалася фінансовими справами сім’ї Стрейдерів. Захопившись медитацією та мистецтвом ікебани, вона не тільки збайдужіла до матеріальних благ, але й презирливо ставилася до того, що чоловік був просто-таки одержимий ними. Щоразу, коли Маршал насолоджувався красою картини чи скляної скульптури та заламував руки над цінником на п’ятдесят тисяч доларів, вона говорила: «Краса? Чому ти бачиш її в цьому?» А тоді звертала його увагу на якусь зі своїх композицій — граційний менует вигнутих дубових гілок та шести бутонів камелій «Cвітанок» або ж елегантні лінії бонсаю з гордовитої карликової сосни.

Попри свою байдужість до грошей, Ширлі цікавила одна річ, яку вони могли забезпечити: найкраща освіта для їхніх дітей. Маршал настільки яскраво й грандіозно змальовував картину майбутніх прибутків від інвестицій у Пітерове виробництво велосипедних шоломів, що вона не могла залишатися осторонь. І, перш ніж дати свою згоду (вони спільно володіли акціями), наполягла на тому, аби він проконсультувався з Мелвіном.

Протягом багатьох років вони дотримувалися умов неформальної і взаємовигідної бартерної угоди: Маршал давав Мелвіну медичні й психологічні поради, а той віддячував йому консультаціями з приводу інвестицій та податків. Маршал зателефонував кузенові й розповів про пропозицію Пітера Макондо.

— Щось мені це не подобається, — зауважив Мелвін. — Будь-яка інвестиція, що обіцяє настільки великі прибутки, видається підозрілою. П’ятсот, сімсот відсотків прибутку — Маршале, ти в це віриш? Сімсот відсотків! Зніми рожеві окуляри! А вексель, який я отримав від тебе факсом? Знаєш, чого він вартий? Ніц не вартий, Маршале! Ніц!

— Ну чому ж «ніц», Мелвіне? Вексель підписав відомий бізнесмен! Та його всюди знають.

— Якщо він такий класний бізнесмен, — заскреготів у слухавку Мелвін, — чого ж він дає тобі шмат паперу без підтвердження зобов’язань, це ж фактично порожня обіцянка? Я не бачу жодних гарантій. А якщо він вирішить тобі не платити? Він завжди зможе захистити свої гроші та знайти виправдання, аби не ділитися ними з тобою. Тобі доведеться позиватися, а це коштуватиме тисячі доларів, і в результаті отримаєш іще один шмат паперу — судове рішення. Тобі все одно доведеться шукати його активи, аби забрати те, що належить тобі. Знову доведеться відкривати гаманець. Маршале, ця цидулка аж ніяк не зменшує ризику. Я знаю, про що кажу. Постійно з цим стикаюся.

Маршал відмахнувся від коментарів Мелвіна, мов від набридливої мухи. По-перше, Мелвін отримує гроші саме за таку-от прискіпливість. По-друге, він ніколи не мислив масштабно. Мелвін був дуже схожий на свого батька, дядька Макса. З-поміж усіх родичів Маршала, які прибули сюди з Росії, він єдиний не досягнув