Віктор Суворов - Кузькіна мать: хроніка великого десятиріччя (До 50-річчя Карибської кризи)

Я до чого? До того, що й «Розповіді визволителя», й «Акваріум» були написані й опубліковані в часи товаришів Брежнєва й Андропова, коли союз нерушимий республік вільних був великий і могутній, коли мало хто вірив, що скоро його не стане. «Акваріум» - не про мене, не про мої пригоди. а про те, як працює військова розвідка від батальйону й вище, до найважливіших резидентур. І були у мене два шляхи.

Перший: назвати всіх, з ким випало служити, по іменах, і поламати багато доль.

Другий: змінити всі імена, починаючи з власного, зрушити дію в часі й просторі.

Особливу обережність проявив, коли мова йшла про агентуру. Прошу помітити, після мого відходу не було жодного шпигунського процесу. Ніхто не був арештований і засуджений.

Можливо, погано працював і нічого не знав?

Того, хто в стратегічній агентурній розвідці погано працює, виганяють після першого року. Я ж відбув повний термін відрядження, всі три роки. Як виняток був залишений на четвертий рік, у вигляді особливого винятку - на п'ятий.

Щоб нікому не завдавати незручностей, назвався чужим іменем і вирішив псевдонім ніколи не розкривати. Мене вперше розкрив начальник ГРУ генерал-полковник E.Л. Тимохін:

«Псевдонім «Суворов» взяв собі колишній майор Різун Володимир Богданович»

(«Красная звезда», 29 квітня 1992 року).

І ось тепер критики докоряють мені: треба ж було здати всіх, кого знав! Треба було всіх назвати справжніми іменами, точно прив'язати дію до місця й часу, щоб легко було обчислити не лише тих, хто був поруч, але й тих, хто далеко!

І слід було розкрити явки, імена, паролі! Особливо докладно і яскраво годилося

іноземну агентуру висвітити, щоб всіх пов'язали й посадили!

Дякую за пораду, дорогі товариші. Але в цьому житті я йду тільки тим шляхом, який обрав сам.

Тепер про головне.

А що для мене головне?

Головне - «Криголам».

У Радянському Союзі вивчення Великої Вітчизняної війни заборонялося й переслідувалося. Пісні задушевні про війну співати - це будь ласка. Потворну бабу в Сталінграді зліпити - грошей не шкода. А те, що бетон через пару десятків років розтріскається і статуя на рукотворному кургані неминуче нахилиться і просяде - це нікого не хвилювало. Давай бюджет зараз, а проблеми нехай прийдешні покоління вирішують. Так от: держава наша рідна зводила циклопічних ідолів на курганах, грошей на те не шкодувала, щоб патріотизм підстьобнути (і бюджет розпиляти), а до архівів військових років доступ намертво закрила. Це й привернуло мою увагу. Війна начебто й Велика, начебто й Вітчизняна, та тільки в деталі вникати не рекомендується. Щось там ховають. Цікаво, а що саме?

Сиджу в академії на лекції, мені досвідчений вовк агентурного добування пояснює, які ознаки розвідник повинен шукати для того, щоб визначити, готує супостат напад чи ні. Серед цих ознак: противник підтягує до кордону штаби й командні пункти, вузли зв'язку і стратегічні запаси палива, боєприпасів та інженерного майна, розгортає аеродромну мережу... А наступну лекцію інший полковник читає про нашу кричущу дурість 1941 року: нерозумні сталінські генерали й маршали підтягнули до кордону штаби й командні пункти, вузли зв'язку і стратегічні запаси палива, боєприпасів та інженерного майна, розгорнули аеродромну мережу. Одночасно будували в західних районах країни 254 аеродроми! Та з бетонними смугами! Завезли туди паливо, продовольство, бомби, землянок накопали, наметів наставили, німці прийшли на все готовеньке: на складах картопля тонами, капуста в бочках, в санчастині - бинти, навіть і бомби радянські німцям згодилися, літаку один чорт, які бомби під нього вішають. Не було б цих аеродромів - не було б німецьким пілотам такого роздолля в нашому небі, особливо в бездоріжжя.

І всі ми сміялися над дурістю товариша Сталіна та його генералів. Над нами до цього часу весь світ сміється. А сміятися не треба. Не для Гітлера та його асів ті аеродроми готували, а для раптового удару по Гітлеру. І нічого в тому немає поганого.

Це ж Гітлер!

Не треба бути Соломоном, щоб збагнути: Сталін готував напад. А усвідомивши це, можна брати будь-який аспект підготовки країни до війни, і ми неозброєним оком побачимо докази цього простого припущення. От були в мирний час підготовлені партизанські загони - їх розігнали просто перед війною. Чому? Та тому, що готувалися воювати на чужій території. Наготували неймовірну кількість парашутистів, які в оборонній війні зовсім не потрібні. Навіщо? Та все тому ж.

Безліч питань у своїх книгах я не розглядав - тема ж невичерпна. Але візьміть будь-яке незрозуміле питання, і «Криголам», як золотий ключик, вам відповідь відкриє.

А мені кажуть: у цій науці діють не так - збирають факти, аналізують їх, потім висновки роблять. А в тебе навпаки: спочатку висновок зробив, а потім цим висновком клацаєш як горішки будь-які факти. Це не науковий підхід!

Це й справді підхід не науковий. Це підхід розвідувальний - помітити якусь дрібну дивину, якусь дрібничку. Ось гілочка на стежці зламана. Чому б це раптом? Знайти цьому дивному факту пояснення, а вже тоді стане зрозуміло і все інше. До речі, так не тільки розвідка діє. Про Шерлока Холмса книжки читали? Ось! Цей самий Холмс теж увагу звертав на якісь дивні смітинки, травинки і цятки, знаходив логіку в речах на перший погляд нелогічних, і тоді всі інші факти ставали зрозумілими.

Аналітик військової розвідки працює як слідчий. Ніхто йому логіку подій розкривати не буде. У тому його робота й полягає, щоб логіку цю знайти. І сейфів перед розвідником ніхто розкривати не стане. До речі, і перед істориком - теж. Тому історик і розвідник - суміжні професії. Їх завдання - в сховища таємниць проникнути. А якщо не виходить до паперів тих доступ отримати, тоді залишається тільки обчислити ті таємниці, які в сейфах і сховищах ховають. Осягнення таємниць історії - це розвідка минулого. І хоробрості історику потрібно ніяк не менше. Ризикує він життям, як і розвідник: голову ж можуть відірвати. Або ще що-небудь.

«Криголам» я сів писати в першу ж після відходу ніч. Думав вкластися в одну статтю. Написав її, але зрозумів, що для її розуміння треба написати ще дві пояснювальних статті, а для їх розуміння - ще чотири. Статті множилися, перетворюючись на розділи, однак треба було на щось жити. Довелося, не припиняючи роботи над головною темою, на перший план висунути іншу. За кілька місяців написав «Розповіді визволителя». Для цього не треба було складати картотеки, збирати заново відомості про дивізії й