Міленко Ергович - Історії про людей і тварин, Міленко Ергович

до Семилісся і зарубав сокирою — не дивуйся, так тоді чинили з собаками — але заколоти тривали, Білий же тим часом припав до душі дядьку Гаврові. Коли він і наш батько, а твій прадід Марко, поверталися з роботи, з дирекції пошти, дядько кликав Білого з двору, ішов з ним на кухню, де сідав на канапу погортати газети, а Білий вмощувався у нього на колінах. І так щодня. Можеш собі уявити, як матір та баба, та й Марко, на це дивилися. Тоді були інші порядки, не те, що тепер, тварину в хату пускала тільки злидота, якій нікуди було подіти своїх трьох курей чи корову, або, в окремих випадках — ті, кого всі вважали божевільними. Та дядькові Гавру й це пробачали, ніби знали, що недовго йому залишилося.

А Білий навіть на нього схожий був трохи. Виріс у великого собацюгу, ніколи не гавкав і не мав потреби нікого кусати. Усе було так, як він хотів, діти його любили, а ті, кому він не подобався, не наважувалися підійти, бо навіював страх не лише розмірами, але й виразом обличчя. Нижні зуби в нього перекривали верхні, тому батько говорив, що він схожий на грабіжника, якого у Відні засудили на смерть, бо збезчестив і вбив доньку барона. Може, просто вигадував, щоб нас та дядька відвернути від Білого. Дарма присягався, що бачив портрет отого грабіжника у вітрині, у вікні цирульні Стояна Веснича, ми йому не вірили. З другого боку, навіть пишалися трохи, що Білий у нас такий страшний. Майже як дядько Тавро, про якого в Сараєві говорили, що він такий великий і сильний, що міг би завдати собі на плечі Требевич. Перебільшували, звісно, але як іще ті міщухи людину запам'ятають, якщо не перебільшуватимуть? А його, повір мені, пам'ятали, говорили про нього, і після Другої війни, і ще пізніше, у шістдесятих і в сімдесятих, може, і зараз хтось пам'ятає, того не знаю, бо ж не виходжу, але не здивуюся, якщо хтось десь і далі розповідає, як Ґабріель Вернер міг собі на плечі завдати цілий Требевич.

У серпні 1914-го почалася мобілізація, а в грудні почали забирати чоловіків Гавриного року народження. Баба голосила, батько казав, що все буде гаразд, війна за який місяць закінчиться, Сербія так довго не протримається, про інших взагалі краще промовчати, але я знав, що це неправда. Гавро стояв посеред кімнати, величезний, зробить крок — під ним скриплять бруси підлоги, — добротний був у нас будинок, лише під ним бруси скрипіли, — і тільки все повторював: «Зі мною все буде добре, не хвилюйтеся, тільки Білого мені бережіть. Не дай Боже, щоби з Білим сталося щось!» Нас, дітлахів, погладив по головах своєю ручиською, великою, як лопата для снігу, але це було тільки для годиться. Усе того дня він робив для годиться, всерйоз тільки наказав матері та бабі берегти собаку.

Коли він пішов, мати на його сліди відрами лила воду. Щойно виливала — все замерзало, така тоді зима стояла. Коли він спустився з Бистріка[115], на бруківці позаду нього вже було дзеркало, в якому відбивалися його широкі плечі й рудувата біла голова. І він, і тато були дуже світлі, мало не альбіноси. Казали, що то питома риса Вернерів. Перш ніж зникнути за рогом біля мосту, він ще раз озирнувся, помахав нам і крикнув: «Не хвилюйтеся, я пішов!» Так, ніби пішов на Маркале[116] купити картоплі мішок.

Не розповідатиму тобі, що то була за війна, скажу тільки, що була значно гірша за цю останню, твою. Не було гуманітарної допомоги, а коли ми вже добряче виголодніли, у третю зиму то було, навалився грип, іспанка, і вмерти тоді було — як «добрий день» сказати. Від дядька регулярно приходили листи, він уже й звання отримав, а невдовзі й відзнаку за хоробрість здобув; у Сараєві говорили, що коли вже Гавро Вернер не врятує імперію, тоді ніхто її не врятує, і щоб ти знав — люди не жартували, коли таке казали. Жив у нашому кварталі один собі єврей німецький, навіть мови нашої до ладу не вивчив, а сам звався Фріц Ґолдман, годинники лагодив. Для годинників мови не потребував: однаково цокотять вони що німецькою, що боснійською. І отой Фріц, якраз як лютувала іспанка, розповідав батькові, що на світі завжди є тридцять шість людей, що рятують його від загибелі. Коли один з таких вмирає — новий народжується, і ніхто не знає ні де вони, ні що за люди. Нашому батькові то врізалося в пам'ять, і він до кінця життя вряди-годи фантазував про тих тридцять шість. «Знав усе старий Фріц Ґолдман!» — казав наш батько і піднімав у повітря вказівного пальця, довгого і тонкого, як синій олівець. «Ех, але ж якби замість тридцяти шести праведників — тридцять шість Ґабріелів Вернерів, давно би вже та війна закінчилася!» — підсумував годинникар, але цих слів у нашому домі намагалися не повторювати. Забагато туги просочувало стіни, як надмір вологи, від якої мешканці хворіють…

А тоді одного дня 1918 року Білий припинив їсти. Лежав у кутку дровітні, дивився перед собою єдиним оком, і даремно ми намагалися звести його на рівні ноги й поліпшити йому настрій. Баба, яка доти його не любила і нечистого бачила в його блакитному оці, почала приносити йому коров'яче молоко з ложкою лугового меду, але Білий не реагував. Те, що не з'їдав він, ділили між собою ми, діти. Приносила йому бабця курячі яйця, за дукат кожне, варені та смажені, розколочені в юшці, але Білий знову не зважав. Усе, на що за ціле життя з бідою стягнулася, усе золото, що лишилося по смерті старого Клауса Вернера і призначалося онукам до їхніх весіль, наша баба витратила, щоб нагодувати Білого. Насправді — щоб змінити вже готове рішення долі, те, що десь — ми ніколи так і не дізналися, де — вже сталося. На сороковий день він заплющив своє блакитне око. Батько повів нас на Ярчедоле, звідки видно Козячий міст і ціле Сараєво, і ми поховали Білого. Старий, пригадую, плакав. Ми знали, що плаче він точно не за псом.

Тіло мого дядька Ґабріеля Вернера ніколи не було знайдене, ідентифіковане та повернуте до Сараєва. Багато років уважався за зниклого безвісти, проте у 1925 році ми нарешті отримали свідоцтво про його смерть. Чиновник, що заповнював бланк, добрий та душевний чоловік, як зараз його пам'ятаю, Будо звався, хотів у графі