Міленко Ергович - Історії про людей і тварин, Міленко Ергович

зробила, щоби була більша та м'якша від всіх подушок на світі, під одним ударом Фехімової долоні пір'я збивалося й витончувалося, ніби тонко розкачане тісто, і такою та подушка і залишалася. Коли сміявся — зупинялися настінні годинники, а якщо, сміючись, ляскав себе по животі — летіли іскри, тому батько завжди казав йому: хай краще не сміється, бо може колись хату підпалити. Такий був Фехім, молодий бег з горішнього кварталу, і нічого дивного, що закохався у Хайру Авдагину. Приходив під її вікна, чи мати її приводила на кухню, і вони дивилися одне на одного крізь скло, залицялися мовчки. Вона йому показувала свої французькі завіси, зшиті з павутини, а він тільки усміхався і нічого не казав, бо гадав, що від звуків його голосу трісне скло і розлетиться на всі боки дивовижа, яку Хайра власноруч пошила.

Сім днів тому Фехім пішов до Плевлі[113] і повертався в день великого снігопаду. Верхи на коні, як інші, не їхав. Не хотів, щоб тварина мучилась, йому й самому не тяжко пішки було. За собою вів свого пса-карабаша, щоб знаходив дорогу, якщо сам раптом загубиться, і щоб стеріг його вночі, коли приляже трохи перепочити. Він і той пес були одне, бо весь народ уздовж Дрини і аж до семберських рівнин знав, що вони завжди разом ходять, і тому люди, жартома чи всерйоз, говорили, що Фехіма і не впізнали би без його карабаша, а карабаша серед інших псів не впізнали би без Фехіма. Перше було радше жартом, а друге, принаймні в той час, правдою: всякий пес, хай навіть найкращий в світі, без своєї людини подібний на вовка, що втратив свою вовчу масть, от і не можеш його упізнати серед інших.

Фехім переносив золото, якщо комусь треба було перенести: наповнював кишені діамантами та іншим коштовним камінням, перепродував їх призренським та сараєвським ювелірам; за пазухою ховав папери особливої важливості, таємне листування і документи для боснійських монахів та сараєвського рабина; йому довіряли усе те, що не наважувалися брати караванники, боячись, щоб їх не пограбували. У нього кожна річ була в безпеці, бо пробуджений він був невразливий, а сон його стеріг карабаш. Доки вдивлявся у лісовий морок, у якому розрізняв силуети волоцюг та розбійників, диких звірів та духів тих, які колись давно наважилися напасти і на менших героїв, ніж Фехім, та так тут і полягли, по його іклу, що зблискувало під місяцем, повзла мураха. Карабаш відчував її, але не зважав, дозволив повзти і далі вдивлявся в пітьму. Такий у нього був зуб, що мурасі знадобилося пів мурашиного дня, щоб вилізти нагору, а коли зірвалася звідти — летіла три змиги мурашиного ока, поки не прилипла до карабашевої губи. Не дай Боже чимось розізлити такого пса і його господаря.

Фехім ішов у Плевлю, до крамниці покійного Йови Благоєвича, що колись тримав ще й кав'ярню, сам каву смажив і молов, куди, розповідали, ніхто не заходив понад п'ятдесят років, із часів султана Абдул Меджіда і перших повстань у Боснії, а всі чотири вікна у крамниці були так щільно забиті, що й подих вітру не просочиться, і павутиння, певно, назбираюся стільки, що Хайра Авдагина нашила би з нього завіс на цілий віденський палац. Так Фехіму сказали, а він повірив і вирушив. У неї заіскрилися очі, хоча й знала, що їй стільки павутини не треба, та й Фехім її своїми руками взяти не зможе, все розлетиться від самого подиху. Але любила його і така захланна була у своїй любові, що дозволила йому заради неї серед зими йти пішки до Плевлі.

До вечора нападало стільки снігу, що зовсім пропала бруківка на Шерифовичах. Не було собак та котів, щоб залишали сліди. Як настала ніч, сніг припинив падати, небо зненацька розвиднилося, показався повний місяць, великий та сяйливий, більшого ніколи не було над світом. Під ним синіло широке й товсте полотно світу, що невдовзі почав крижаніти, бо надходив найхолодніший ранок і тієї, і всіх зим у Хайриному житті. Бозна-скільки разів уже вона покаялася, що дозволила йому йти пішки до Плевлі.

Коли вона вранці прокинулася і запитала матір, чи Фехім повернувся, та погладила її по волоссю і сказала: «Ти, дитино, ще спиш і сни бачиш!» Вона скочила і побігла в кухню, де тато тільки розпалював у печі, і його теж запитала про Фехіма. Старий Авдага подивився на доньку примруженими очима, скоса якось, як людина на куріпку перед пострілом. Нічого їй не відповів, навіть не знав, що то за Фехім, та й не сподобалося йому, що Хайра питає про незнайомого чоловіка.

Того ранку, поки в снігу прокопували перші тунелі, збожеволіла Хайра Авдагина. Або не збожеволіла, а щось інше сталося. Від того дня до самої смерті, яка напевне ж колись прийде, буде запізно для милосердя. Хайра ходитиме містом заплакана, у фаті з павутини, спущеній на лице, але ніхто не насмілиться підійти до неї, докинути гостре слівце, бо завжди поруч із нею буде величезний і страшний карабаш, про кого ніхто не знатиме, звідкіля він раптом взявся у місті.

День, коли Білий припинив їсти

Білий прикульгав до нашого дому кілька днів потому, як застрелили Фердинанда. Унизу, в Ташліхані[114], бунтували, паливоди громили сербські майстерні на базарі, грабували усіх підряд, поліцейські в'язали їх на кожному кутку, але й одні, і другі знали, що немає від цього користі, нема ради, починається війна, яка триватиме рівно стільки, як всім війнам годиться, а потому все знову буде по-старому для тих, які виживуть. У кожному разі, нам бабуся і мама не дозволили й носа виткнути з хати, тож Білий прийшов до нас, ніби гінець, щоб розказати, що відбувається. Одне око в нього було свіжовидерте, мабуть, якась кицька напала, а друге — ясно-блакитне. Але не таке блакитне, як в людини, а таке, знаєш, блакитне, як дно виварки для білизни. Розумієш? І не треба, нещастя ти, записувати за мною, тут літератури тобі нема, тільки життя, історія як історія, закінчується так само, як почалася, нікому не буде цікаво. Не ганьбися, чуєш, кому кажу?

Ці двоє не прийняли б його в дім, особливо баба, яка в його блакитному оці вгледіла нечистого, але їм здалося, що це добрий спосіб тримати нас під замком. Думали, без сумніву, що потерплять його, доки безлад вгамується і стан речей поліпшиться, а тоді заплатять дроворубу Відойї, щоб одвів його