Барнс С. А. - Мертва тиша, Барнс С. А.

руки. Тоді я розумію, що він хоче викрутку, яку я все ще стискаю в одному кулаці.

Я на мить вагаюся, пригадуючи, як він вагався, коли я попросила набір інструментів.

«Я не буду. Обіцяю, — каже він різким голосом, повторюючи мені мої слова.

Я сподіваюся, що це більше, ніж міміка, як дитина, яка повторює «будь ласка» і «дякую», не розуміючи їх значення.

Він схиляє голову до дверей, і я стежу за його поглядом у бік… петель. Ох! Прокляття! Вони по цей бік дверей. На відміну від ЛІНИ, це пасажирське судно з усіма зручностями та особливостями простору, призначеного для життя людей. Включаючи двері, які відкриваються всередину.

«Варто спробувати», — киваю я, віддаючи йому викрутку. Якщо вам доведеться потрапити в пастку на кораблі, який ось-ось вибухне, найкраще потрапити в пастку з блискучим і спостережливим — хоча й напівбожевільним — механіком.

«Посунься», — кажу я Ріду.

Він не дивиться вгору. “Ні. Я знаю, що роблю».

Моє терпіння закінчилося, і я не надто ніжно штовхаю його. Він легко падає набік, втрачаючи рівновагу, бо стояв на колінах у своєму костюмі з важким шоломом.

І так, крихітній, дрібній частині мене це сподобалося.

Рід миттєво випрямляється, його обличчя почервоніло, а рот стиснув від люті. «Ви не можете заважати…»

«Я можу, я це зробила, і я зроблю знову, якщо ти не заткнешся. Я намагаюся вивести нас звідси». Точніше, Кейн намагається, але це те саме.

«Не дивно, що ваша команда збунтувалася й кинула вас у ту аварійну капсулу», — гарчить на мене Рід, насилу підводячись на ноги, використовуючи стіну для рівноваги.

Я відвертаюся від нього, хоча мій мозок все ще обробляє його слова. Це не те, що він казав раніше. Зовсім ні. У його версії подій я зазвичай убивця, злочинець, жадібна людина, яка жертвує всіма заради власного вдосконалення.

Але все одно. У мене зараз немає часу на його фігню.

Як тільки Рід відсувається, Кейн прикладає викрутку до нижньої частини найвищої дверної петлі.

Після швидкого удару по вучці викрутки металевий штифт майже комічно легко вискакує. Другий трохи жорсткіший, а третій змушує затамувати подих. Але Кейн зрештою вибиває і його.

Останній штир піддається з гучним тріском, і двері зсуваються в рамі. Права сторона, де були петлі, тепер трохи відійшла до нас, ніби QuikLok розширився всередині того місця, куди Діаз залила його, поки піна не затверділа.

Я вклинююся біля Кейна, опускаюся навпочіпки й обережно всовую пальці у вузьку щілину. «Готовий?» запитую я.

Якусь мить він не відповідає, порожньо дивлячись на двері.

«Кейн», — кажу я, підвищуючи голос.

Він озирається, спочатку його погляд ковзає повз мене — ніби я для нього зовсім невидима — перш ніж почати рухатись. — Ти, — нарешті каже він.

«Так, я все ще тут», — повторюю я, борючись і з розчаруванням, і зі страхом. Хвилину тому він здавався нормальним. Або… Достатньо зв’язним, щоб зрозуміти, що відбувається, і обґрунтувати спосіб допомоги. Але наступної миті він просто… йде.

Невідповідність перетворює моє нутро на лід.

Що має бути в його голові? Нас оточують люди, яких я не бачу? Чи слухати мене — для нього все одно, що намагатися почути шепіт у переповненій кімнаті? Що робити, якщо я не можу знайти спосіб допомогти йому? Що, якщо він назавжди загубиться в тій іншій версії світу — тій постійно переповненій кімнаті?

У моєму розумі відразу ж уявляється Кейн у сірій піжамі Верукса у Вежі Миру і Злагоди, який сидить самотньо в кутку вітальні й бурмоче собі під ніс.

Уявна картина настільки реальна, що мій живіт скручує від страху.

Але я знаю, що насправді навіть це видіння є надто оптимістичним на даний момент. Нам доведеться спершу зійти з цього корабля, щоб пізніше його поселили у Вежі.

Що повертає нас до цих чортових дверей.

«Мені потрібна твоя допомога», — кажу я Кейну, намагаючись тримати свій голос рівним і спокійним. Мої стегнові м’язи вже здригаються від утримання в цій позі. Я нахиляю голову до дверей. «Я тягну. Якщо збоку відкриється щілина, мені потрібно, щоб ти теж потягнув». Я не знаю, наскільки потужний QuikLok. Здається, я мала би створити принаймні невеликий отвір.

Вираз обличчя Кейна змінюється з розгубленого на рішучий. “Гаразд.”

«Добре», — повторюю я з полегшенням, хоча підозрюю, що цей момент ясності від нього може бути коротким. “Ось і ми.”

Я стискаю пальці навколо нижнього краю дверей і відкидаюся назад, натискаючи ногами на стіну для додаткового важеля та сили.

Правий бік дверей нахиляється до нас на дюйм чи близько того, і Кейн негайно кидається до маленького отвору, засовуючи всередину пальці. Разом ми тягнемо двері з особливою рішучістю, щоб він не втратив кінчики пальців у цій вправі на додачу до всього іншого.

По моєму хребту стікає піт, а в ногах поколює від напруги. Мої пальці починають ковзати.

«Це безглуздо», — голосно каже Рід позаду нас.

Важко не хотіти спрямувати свою енергію на те, щоб заткнути йому рот, але я зосереджуюся.

«QuikLok розроблений, щоб запобігти саме такому втручанню», — продовжує він.

І, можливо, на робочому кораблі, військовому кораблі чи житлі, він мав би рацію. Двері металеві, коробки металеві. Але я б’юся об заклад, навіть молюся, що дерев’яна дверна рама — частина розкішного середовища для цивільних жителів Платинового рівня — скоріше красива, ніж міцна. Крім того, QuikLok швидко затверділа лише в тому місці, де замок, чи не так?

У той момент, коли мої пальці почали втрачати хватку, дерево раптово тріщить і подається на кілька дюймів. Неочікуване звільнення безцеремонно кидає мене на дупу, і Кейн спотикається.

Я дивлюся з полегшенням і бачу, що двері тепер прочинені.

Трохи.

Верхня половина відкрита приблизно на шість дюймів, тоді як нижня приблизно вдвічі менша, тому двері п’яно нахиляються всередину.

Я підводжуся на ноги й хапаюся за щойно звільнений край дверей. Кейн без запитань наслідує мій приклад. Зібравшись з силами, нам вдається відсунути їх ще на кілька дюймів.

Ми можемо пролізти зараз. Піднесення — це яскрава іскра в мені, змішана з нудотними низькими тонами страху перед тим, що буде далі.

Я відходжу назад, про всяк випадок хапаю свій шолом і набір інструментів з ЛІНИ. Я прикріплюю набір інструментів через петлю у верхній частині футляра до одного з гачків на талії свого костюма. Як у звичайний робочий день. «Ходімо», — шепочу я. Здається малоймовірним, що Діас залишила когось поруч, вони б почули, як ми боремося з дверима, але навіщо ризикувати?

Я штовхаю Кейна в отвір першим. Він застрягає на кілька жахливих секунд, але йому вдається протиснутися. Тоді я слідую за ним.

Або намагаюся.

Більша частина мого тіла в коридорі, але просування вперед зупиняється, коли мій шолом