Франко І. Я. - Перехресні стежки, Франко І. Я.

class="p1" style="">- А якби я власне задля сього заборонив се віче?

- Задля сього?

- Так, щоб не викликати в повіті роздразнення.

- Але ж ся справа вже тепер викликає роздразнення, а коли віче буде задля сього заборонене, то весь народ готов сказати, що політичні власті покривають некоректне поступування ради повітової. Чи се причиниться до вспокоєння повіту, пан староста осудять самі найліпше.

- Прошу мене не вчити! Я знаю, що роблю, і заявляю вам, що ваше віче не відбудеться.

- Чи се формальна заборона? - запитав Євгеній встаючи.

Пан староста був невдоволений із себе, що так вихопився і, схилившися над своїм бюрком, почав перебирати якісь папери, бурчачи щось під носом. Вкінці переміг себе.

- Н-ні. Резолюцію дістанете на письмі. До побачення.

- Моє поважання!

Євгеній уклонився і вийшов. А коли пролунали його кроки і за ним замкнулися двері старостинського передпокою, пан староста написав кілька слів на урядовій півчвертці паперу, подзвонив на возного і, подаючи йому сей папір, мовив остро:

- Зараз бігай до Мотя Парнаса! Се для нього визвання. Нехай зараз прийде сюди!

Мотьо Парнас був властитель заїзду, у якого Євгеній наняв був шопу, де мало відбутися віче.

 

 

 

Другого дня пополудні до Євгенія прибіг Мотьо Парнас і, кладучи перед ним на столі п’ятку, мовив якось несміло:

- Перепрошаю пана меценаса...

- А вам що, пане Парнас?

- Звертаю пану завдаток.

- Завдаток?..

- Ну, адже пан меценас дали мені завдаток на винайм...

- Ну, так що ж з того?

- Звертаю пану завдаток. Не можу пану винаймити.

- А то чому? Чи вам ціна занизька?

- Е, що ціна! Чи я з паном меценасом торгувався за ціну? Що пан дали, то я взяв.

- Ну, так чого ж не стало?

- Знають пан... боюся... знають пан, то деревляна шопа... там буде багато народу... з люльками, цигарами... не дай боже нещастя...

- Але ж, пане Парнас! З люлькою ані з цигаром нікого не пустимо.

- А все-таки я боюся. Знають пан, то стара халабуда... Ану ж завалиться...

Євгеній зареготався.

- Ну, а може, ще земля не витримає та затрясеться, що?

- Бодай пан здорові жартували! Ну, ну! Але я прошу взяти назад завдаток. Бігме, не можу винаняти!

- Не можете? Чому?

- Що я пану буду говорити,- мовив жид, моргнувши хитро.- Пан і без того знають.

- Староста заказав?

- Я того не говорю.

- Але не перечите. Ну, а якби ви не послухали заказу?

- Ах, пане меценасе! Як же я можу? Адже я бідний чоловік. Пан староста і пан комісар можуть мене знищити. Дуже мені жаль, що не можу пану меценасові служити, але, бігме, не можу - бігме, не можу!

Євгеній узяв свій завдаток і, попрощавшися з Парнасом, пішов у місто шукати іншого локалю на відбуття віча. Він мав таке чуття, як чоловік, що в пітьмі натрафить на стіну і не знає, де й як її перелізти або обійти.

Переходячи попри Вагманів дім, Євгеній побачив здалека, як перед звісною йому хвірткою стояла бричка, запряжена парою шпаків, а в хвіртці стояв Вагман, раз у раз кланяючися графові Кшивотульському, що про щось ласкаво толкував із ним. Та поки Євгеній наблизився, граф щиро стиснув руку Вагмана, сів на свою бричку і за хвилю щез, лишаючи за собою легеньку куряву змерзлого снігу.

- Здорові, пане Вагман! - мовив Євгеній, порівнявшися з Вагманом.- А я й не знав, що пан граф також ваш кундсман.

- Знають пан, лихвар і ксьондз заглядають найліпше в людські душі. Обом люди говорять таке, чого не скажуть нікому іншому.

- Але графа Кшивотульського всі вважають грошовитим.

- Що ж, вільно людям уважати його, яким хочуть. Куди пан меценас ідуть?

- Знаєте, пане Вагман, клопіт маю.

- Ну, який клопіт? - зацікавився Вагман.

Євгеній розповів йому свою розмову з Парнасом і згадав про свій намір - шукати іншого локалю на віче.

- Гм, шкода вашої праці, пане,- мовив Вагман.- Коли пан староста схоче, то кождий інший жид зробить вам те саме: завдаток візьме, а потім зверне. Навіть у остатній хвилі зверне.

- Що ж його робити? Хіба йти на передмістя і замовити яку стодолу у передміщанина?

- Трудно буде. Ще стодоли повні соломи, не пообмолочували.

- Може, де найду,- мовив Євгеній, не тратячи надії, і пустився шукати фіакра, щоб їхати на передмістя. Вагман ішов обік нього і мовчав хвилю, очевидно, перебираючи щось у своїх думках. Нарешті зупинився.

- Ні, пане меценасе! Я вам щось пораджу.

- Ну що таке?

- Лишіть ви мені сю справу. Я вам ще сьогодні, а найдалі завтра подам відомість. А властиво... ну, та вже побачимо. А коли би з мойого плану нічого не вийшло, то ще завтра маєте час шукати шопи на передмісті.

- Завтра остатній день. Адже про новий локаль знов треба завідомити староство. Ну, а що ж ви думаєте зробити?

- Що се пана обходить? Я маю свій план. Най пан меценас ідуть додому і чекають. Маю надію, що все буде добре.

Євгеній не допитувався далі і пішов додому, а Вагман подався до помешкання пана бурмістра.

- А, пан Вагман! Рідкий гість! Прошу, сідайте! - мовив бурмістр, приймаючи Вагмана в своїм кабінеті. Вони були товариші ще з дитинячих літ, але пізніше їх дороги розійшлися, і хоч жили в однім місті, вони здибалися рідко, тим більше, що належали навіть яко жиди до різних таборів: бурмістр, цивілізований жид, держався партії т[ак] зв[аних] німецьких жидів, між якими було декілька таких, що так, як і бурмістр, грали ролю польських патріотів,- а Вагман належав до жидів-старовірів, хуситів. Та проте бурмістр занадто добре знав Вагмана, а особливо його грошову силу, щоб мав дивитися на нього ворожо або з презирством, а Вагман зі свого боку був певний, що німецька одежа і польський патріотизм не вистудили у бурмістра жидівського серця.