Франко І. Я. - Перехресні стежки, Франко І. Я.

style="">- Чим можу вам служити, пане Вагман? - мовив бурмістр, коли Вагман сів, а він заняв місце напротив нього.- Що вас приводить до мене?

- Маленький гешефтик.

- Дай Боже, щоб він був добрий! - з усміхом мовив бурмістр, мимоволі якось впадаючи в тон жидівської розмови.

- Знають пан бурмістр: для багача нема злого гешефту, а для бідного нема доброго гешефту. А я приходжу з дуже бідним гешефтом.

- Ну, жартуйте!

- То би багато говорити. То запутана історія. Так збоку подивитися, то дурниця - тьфу! А придивившися ближче, то вона сягає дуже глибоко. То мозок чоловікові сохне, коли вдуматися. Чули пан бурмістр, що там у Росії роблять? Як там на жидів кидаються? Ай, ай, страшно подумати!

Се було якраз в часі перших антижидівських розрухів на Україні, розрухів, які серед галицьких жидів зробили були величезне вражіння.

- Ай, ай! - повторяв Вагман, хапаючися за пейси.- Жінок, дітей, старців, хорих викидають на мороз, майже голих, голодних! А що маєтків понищено, порабовано!

- Що ж ми на се порадимо, пане Вагман,- холодно мовив бурмістр.- Знаєте самі: що ми могли, то робили. Складки складали...

- Пане, я не про складки! Що там складки! Вони можуть надгородити хоч почасти понесену шкоду. Але того, що люди терплять і терпіли, того страху, голоду, побоїв і невигід, того ніякі складки не надгородять.

- Людська річ терпіти,- мовив бурмістр і зачинав потрохи дивуватися, куди властиво гне свою розмову Вагман.

- Людська річ терпіти,- так, так, людська річ! - повторяв Вагман.- Але розумного чоловіка річ по змозі уникати терпіння, запобігати терпінню, так робити, щоб люди не терпіли. Подумайте, пане бурмістр, за що терплять ті люди? За те, що вони жиди. Не за що інше. Кажуть: жиди п’явки, шахраї. Але ж між тими, що потерпіли там, у Росії, була найбільша часть бідних капцанів, перекупнів, шевців, кравців і інших дрібних ремісників. За що ж вони потерпіли? Чи ж не лише за те, що вони жиди?

- Найбагатші жиди, найбільші капіталісти та промисловці, ті не потерпіли нічого, бо ті сидять собі в Києві, в Варшаві та Петербурзі, як у бога за дверми,- з демократичним пафосом мовив бурмістр.

- Ой, то-то й є! - мовив Вагман.- А тепер подумайте, коли б так, не дай боже, і в нас прийшло до чогось подібного.

- У нас! - мов ужалений скрикнув бурмістр.- Відки ви приходите до сеї думки? Хіба ж ви що чули? Нагрожувався хто?

- Ах, пане бурмістру! Хіба ж то така неможлива річ? Хіба ж нам треба чекати, аж почуємо погрози або, може, вже готовий вереск?

- Ну, у нас інша річ, у нас до того ніколи не прийде,- успокоєний в одній хвилі, мовив бурмістр.- І там було би не дійшло, якби сам уряд потихо не позволяв. Що я кажу: потихо? Деякі урядники таки голосно заохочували гоїв до нападів та розбоїв! А у нас се неможливе.

- Неможливе! Ой, пане бурмістру, ніхто з нас не знає, що в бога можливе, а що неможливе. А відносини у нас зовсім не ліпші, ніж у Росії. Нарід бідний, темний...

- Хіба ж одні жиди тому винні?

- Не скажу, що одні жиди, але нарід нас уважає своїми найбільшими п’явками, а прийде що до чого - найменша іскра, і вибухне огонь, і жиди - ми всі, винні й невинні - будуть відповідати за всі ті гріхи, яких не раз ані вони не сповнили, ані їх батьки, ані діди. Се мені видається дуже можливим, і се мене дуже турбує. Здавна турбує.

- Але на се в нас нема ради,- мовив бурмістр.

- Невже нема ради? Неможливо, щоб не було ради! І се ви говорите, чоловік світлий, учений! Ну, я сьому не повірю. Або ви не почуваєте вже себе жидом, або не пробували ніколи думати про сю справу.

- Чи я почуваю себе жидом? - у задумі мовив бурмістр.- По щирості скажу вам, пане Вагман: се не дуже велика приємність почувати себе жидом. Весь вік я борюся против того почуття, силкуюся заглушити його в собі, придушити, вирвати з коренем і досі не можу. Не говорю про релігію - се справа окрема, яка не має нічого спільного з тим почуттям спільності і солідарності з темною та брудною жидівською масою. Своєї релігії я держуся...

- Наскілько вона вам вигідна,- перебив з докором Вагман.- Даруйте, пане бурмістру, але вже коли по щирості, то по щирості. Признайте, що ся релігія вам і подібним до вас сердечно байдужна, що ви зробили собі з неї подушку, на якій вигідно може спати ваше сумління, задержали з неї самі лише форми, а зовсім прогнали духа.

- Що се з вами, пане Вагман,- витріщився на нього бурмістр.- Ви прийшли до мене поговорити про якийсь маленький гешефт, а зачинаєте залазити мені з патинками в душу.

- Дарують пан бурмістр,- усміхнувся Вагман.- Я не казав, що мій гешефт маленький. Він лише вбогий, себто такий, що його не можна отаксувати на гроші, що тут тобі зараз зиску не дасть. Але він великий, дуже великий, і наша розмова простісінько йде до його вияснення. Бачите: наші жиди... маса... Ну, що вони? Чим вони себе чують? У них релігія заступила все. Вони видять у ній боже слово, повторяють те слово в своїх молитвах, деякі заглиблюються в ньому - і на тім конець. А де вони жиють, у якім краю, серед яких людей і порядків, се їх мало обходить. Ні, не так кажу, і се їх обходить, але лише настілько, що се все для них нива, з якої треба збирати, не сіявши. Чи вони чують себе горожанами сього краю? Чи вони дбають про його добро, успіх, славу? Їм се байдуже. Вони чують себе зовсім чужими, а про закони, про порядки в краю дбають лише настілько, наскілько ті не перешкоджають їм бути жидами і визискувати решту людності.

- З ваших уст такі слова, пане Вагман! - чудувався бурмістр.- Адже се так, як із моєї душі винято. Адже се й була причина, що я і подібні мені відлучилися від тої жидівської маси, почали думати про історію сього краю, мішатися в його