Пол Стюарт - Темнолесникове прокляття

учився, плекав таємні думки — і нарешті… — Він тріумфально скинув лапи догори і залопотів драною хламидою. — Ось я! — заревів монстр.

Квінт жахнувся. Якщо відступ неможливий, йому нічого не лишається, як перейти в наступ. Його рука міцно стисла колодку ножа. Темнолесник глибоко втяг у себе повітря, і його ніздрі затрепетали.

— На волі ще краще, ніж я міг собі уявити, — провадив темнолесник медоточивим голосом. — Я чую довкола себе таке замішання, такий страх, такий біль та розпач. Це додає мені снаги. Це зміцнює мене. Я стокрот помножу безмежні довколишні страждання! — Він глипнув згори на Квінта. — І це все я завдячую тобі! То ти визволив мене з моєї в’язниці. Ти випустив мене у світ, який нічого не підозрює.

— І я звільню його від тебе, — закричав Квінт.

Охоплений сліпим гнівом, він кинувся вперед і ну штрикати летючу бестію. Отже темнолесник ухилявся від леза і, відлітаючи на безпечну відстань, лишень глумливо шкірився.

— Де тобі мене знищити! — ревіло чудовисько, глушачи завивання вітру, і вибухало сміхом, від якого проймав циганський піт. — Допоки дужі кривдитимуть немічних, допоки страх у більшій пошані, ніж добрість, допоки зненависть, заздрощі та недовіра сіють розбрат між різними племенами Світокраю — доти я лишатимуся незнищенний!

Виголошуючи тираду, темнолесник наближався до Квінта. З останніми зухвалими словами він несподівано його хвицнув. Вибитий із Квінтової руки кинджал покотився по долівці й зник у димі та вогні. Серце товклося у його грудях мов навіжене. Темнолесник облизався.

— Страх безборонного куди солодший, ніж страх дужого, — муркнув він. — Та над усе солодкий, — провадив він чимраз брутальнішим і лиховіснішим голосом, — безперечно смак самого менту смерті.

Квінтові душа втекла в п’ятки… Ноги стали, наче ганчір’яні.

— І цей мент, — прогримів монстр, — настав!

Темнолесник шугнув униз, наближаючись до хлопця впритул і відтісняючи його назад, до чимраз ближчої вогняної стіни. Квінт шатнувся ліворуч. Ту ж мить перед ним виріс темнолесник, перетинаючи шлях до втечі. Почвара хижо вилупила зуби.

— Паняй назад! — загарчала вона. — У вогонь!

Квінт застогнав із жаху. Він уже чув, як вогненні омахи лижуть йому спину, обпікають шию, осмалюють чуб. У відчайдушному намаганні уникнути неминучого він відкотив комір і для захисту обгорнувся киреєю. Вона зашелестіла, мов сухий папір, коли полум’я торкнулося її країв.

Раптом його рука в одній з кишень натрапила на щось тверде. Він обмацав його пальцями. То був невеличкий шкіряний капшук, зав’язаний шворкою.

Ну звичайно ж! На ньому біла Чіпусова кирея, а не його власна. Чіпус кутав у неї Маріс, тамта загубила її у вузькому тунелі, а він, Квінт, накинув її на себе. Тож-бо капшук мав належати Чіпусові!

— О, Чіпусе, — лячно пробуркотів Квінт, пригадавши скарлючене тіло мертвого старого бібліотекаря, яке лежало в кам’яних щільниках. Коли на нього напав криваво-червоний блискун, він, мабуть, також сягнув до кишені по капшука, але його там не виявилося. — Пробач мені, — прошепотів хлопець.

У повітрі мелькнув темнолесників язик.

— Пора, Квінте! — проголосила тварюка, лиховісно блимаючи своїми жовтими баньками. — Тобі вже пора згинути у вогні!

Квінт відповів темнолесникові не менш лихим, ніж у нього, поглядом. Його рука відчайдушно термосила капшука. Пальці рвучко сіпнули шворку, і він відчув, як йому в долоню лоскітливо заструменіли якісь піщинки. Він міцно стис порошок у руці.

— Пора згинути! — вишкірився темнолесник.

— То згинь же! — луною озвався Квінт і, вихопивши руку з кишені, жбурнув дорогоцінну хіну в злобну мармизу бестії.

Темнолесник різко відкинув назад голову і заверещав ув агонії від лютого болю, щойно крихітні кристалики пороснули на його лапи, мармизу. Він шаленів, звивався у корчах. Золота Печатка канцелярії спала йому з лускатої шиї і брязнула додолу.

— Мої очі! Мої очі! — репетував монстр, обхопивши лапами голову.

Квінт ступнув уперед і погрозливо підніс другий, порожній, кулак.

— Я маю ще хіну, — гарикнув він на тварюку, що не переставала корчитись і стогнати. — Багато хіни. Повнісінькі відра хіни, по всьому Санктафраксу. І я скористаюся нею, присягаю! — Він посварився кулаком на темнолесника. — Ти тут у небезпеці — і вона все тобі загрожуватиме. Я полюватиму на тебе по всіх вулицях! Ось побачиш!

Темнолесник ширяв над хлопцем — налиті кров’ю очі, наполовину оплила твар. Він заскреготів зубами.

— Ти — жалюгідна пародія на учня! — загарчав він. — Мерзенний недомірку! Ти маєш нахабство погрожувати мені своїм триклятим вогняним пісочком? Він пече мене! О, як він мене пече!..

— Застерігаю тебе! — гримнув Квінт. — Чухрай звідси! Живо!

— О, я піду, — вищирився темнолесник. — Але затям мої слова, добре їх затям, Квінте. Ти женеш мене сьогодні, але настане день, коли я поквитаюся з тобою!

У небі над темнолесником сунуло, клубочачись і ревучи, багряно-чорне хмаровиння Великої бурі. Свінула блискавка. Ударив грім.

— Я проклинаю тебе, учню Квінте! — казився темнолесник. — Тебе самого і весь твій рід! Ти гадаєш, ніби твоя хіна захистить тебе, ніби тобі з нею нічого не загрожує, та я ще почую запах твого страху. Я проклинаю тебе навіки! Я знайду тебе і поквитаюся з тобою, як поквитаюся з хирляками всього світу!

Він шугнув вище і звів догори свої страшнючі пазуристі лапи.

— Я — темнолесник, і тепер на кожній днині твого життя лежатиме тавро прокляття. Прокляття від якого тобі ніде не сховатися. Твоє прокляття буде у твоєму знатті, що то ти, учень Квінт, випустив мене у білий світ!

Темнолесник вибухнув зневажливим реготом.

— Остерігайся мого прокляття, Квінте! — прохрипів він, злітаючи в нічне небо. — Остерігайся темнолесникового прокляття!

Довго ще по зникненні темнолесника Квінт вдивлявся в морок.

— Дав драла, — пробуркотів він нарешті, розціплюючи порожню жменю. — Темнолесник дав драла.