Пол Стюарт - Темнолесникове прокляття

Розчахнулися двері, і з отвору виринула невеличка, круглява постать. Вона мала на собі пантофлі та фартух, на плечі сиділо дрібне звірятко з блакитним хутром.

— Вельма! — закричала Маріс, кидаючись по сходах до своєї старої няньки. — Мізинчик!

Вельма і Маріс упали одна одній в обійми і не розмикали рук, аж поки лемурчик-дереволаз і собі перейнявся їхнім настроєм — та й давай із голосним скрекотом гарцювати по їхніх плечах.

І тут до Маріс дійшло, що за спиною в неї хтось кричить. Ланцюжок носіїв відер щось уздрів. Вона відірвалася від няньки і озирнулася на дверний отвір. І побачила там Щипа: здоровенний, цибатий старий веретенник, хранитель Палацу тіней, задкував із димної зали, задкував для більшої певності, що не вдарить ноші, яку бережно ніс у передніх лапах. Уже надворі він повагом розвернувся.

— Ось він! — закричав хтось.

— Старий пляшконіг його врятував!

Маріс ледве вірила своїм очам.

— Тату! — зойкнула вона і майнула до нього.

Лініус повернув голову. Маріс здригнулася. Його шкіра взялася пухирями, чуб обсмалився. Його безживні очі некліпно дивилися кудись у простору.

Маріс повернулася до Щипа.

— Він одужає? — запитала дівчина.

— Я заберу його до колишніх його палат у Школі Мрякощупізму, — сухо відповів Щип. — Вельма перев’яже рани. І ми покладемо його в ліжко. А тоді нам залишиться тільки чекати. А як ти, юна панійко? З тобою все гаразд?

— Так… ні, — відповіла Маріс. І враз нахмурилася. — Де Квінт?

У веретенника затремтіли антени вусиків.

— Юний учень Найвищого Академіка? — запитав Щип. — Звідки мені знати?

— Невже ти його не бачив? — запитала дівчина. — Він був на даху з моїм батьком. Він…

— Я знайшов твого батька у його опочивальні, а не на даху, — відказав веретенник. — Він сидів, забившись у кут, а навколо шаленіло пекельне полум’я…

— Але ж цього не може бути, — пробуркотіла Маріс.

Веретенник повернув голову, озираючись на Палац тіней.

— О, колись це мало статися! — заволав він і пустив розпачливу трель. — Мені соромно за самого себе. Я мав бути пильнішим. Виказувати більшу турботу! — Він понурив голову. — А тепер усе пропало. Усе. Сторіччя традицій і вченості стерто з лиця землі… — Він клацнув клешнями. — Сьогодні.

Та Маріс не чула його. «Якщо мій батько ні на хвильку не покидав опочивальні, — чудувалася вона, — то кого ж я бачила на даху? Кого, важачи головою, рятував Квінт?»

Нараз її обличчя видовжилося: дівчину осяяв жахний здогад.

— Ти! — застогнав Квінт. — То це був ти! Цей увесь час!

На його очах професор обернувся на тварюку з огидною понівеченою шкірою та довгими, крученими кінчастими рогами. Вона ширяла перед ним у повітрі.

— Ви напрочуд проникливі, паничу Квінте, — зневажливо просичав темнолесник, беручись лускатою лапою за Велику печатку. — То вона зрадила мою невеличку таємницю, чи не так? Печатка канцелярії Найвищого Академіка! — Він закинув назад голову і зайшовся хрипким сміхом. — Тепер йому з неї пуття, як з бика молока.

Квінт роззирнувся. Тікати наче нікуди.

— Бачу, до тебе починає доходити, — провадив темнолесник, брязкаючи ланцюгом перед носом у Квінта. — Це брязкальце тепер йому до нічого, бо Лініус Паллітакс уже труп. Весь узявся хрусткою скоринкою — так спікся! — желіпнув він і закихкав іще голосніше. — Думав, рятуєш його, га? А він тим часом лежав унизу, в своїй опочивальні у вогняному кільці, й вогонь той дедалі ближчав, розгорявся, жаркішав.

— Ні… ні! — Квінт затремтів.

— Ти програв! — заревів темнолесник. Його очі спалахнули дикою радістю, коли він лизнув повітря своїм в’юнким язиком і прицмокнув порепаними губами. Бестія наблизилася до Квінта, і страх каменюкою став йому в горлі.

— Можеш собі уявити, як він мучився, — провадила потвора, і очі її звузились. — Овва! Бачу, ти уявляєш до найменших подробиць, — муркнув темнолесник. — Як лопається його шкіра, як займається чуб. Пекельний жар. Огидний сморід горілого м’яса. О, і Академіків репет, коли його пожирає полум’я — усе пронизливіший і пронизливіший…

— Годі! — заблагав Квінт. — Невже тобі ще цього мало?

Тварюка на хвильку завагалась. Відтак обернулась і вп’ялася у Квінта своїми жовтими сліпаками.

— Мало? — зіпонула вона. — Та я ще й не починав. Зажди лишень — побачиш.

Незважаючи на палючий жар, у Квінта дрижаки пішли поза спиною. Темнолесник упритул наблизив до нього свою шкарадну мармизу.

— Я посію колотнечу та безлад, — проголосив він. — Я буду спокушати. Дурити. Брехати. Вдамся до облуди й підступів. І живитимусь болем та розпукою, причинцем яких я стану. — Коли Квінта пройняв холодний дріж, темнолесник аж затремтів з утіхи й облизнув губи. — А також страхом, — додав він пошепки.

Квінт лячно відступив від нього і зараз же знов подався вперед, обпалений подихом усежерущого пекла.

— Той дурень Лініус, — торочив темнолесник, — не мав жодного уявлення, кого він вивільнив. Він викликав мене з порожнечі, а тоді серйозно повірив, що триматиме своє творіння в руках, що я буду йому вдячний і коритимусь йому. Який же марнославний і жалюгідний нікчема він був!

Тим часом з вогненної вежі загув униз палаючий брус. Пролетівши за кілька вершків од Квінта, він увігнався в кам’яні двері й вибухнув цілим снопом біло-жовтих іскор… Квінт розпачливо озирнувся. Як би його вернутися назад до линви… Але кудою бігти? Задля високого полум’я та сліпучого диму, що його поривчастий вітер гнав то в той, то в той бік, він стратив орієнтацію.

— Він викликав мене до життя, аби лиш ув’язнити в отій підземній лабораторії, — не вгавав темнолесник, — надто переляканий творінням своїх рук, аби зрозуміти, ким я можу стати, якщо мені дати волю. Але я живився його страхом, і мені сподобався його смак. Я зростав,