Пол Стюарт - Темнолесникове прокляття

І ту ж мить відчуття полегкості замінилося на страх. Хіна допомогла хлопцеві спекатися темнолесника, та жодні кристалики з Верхоріччя не подужають вогню. Якщо Квінт не хоче, щоб його поглинуло страшне полум’я, він мусить якось звідси вибратися.

Дарма, що його очі сльозилися від диму, хлопець став пробиватися через парапет до зовнішньої балюстради. Зусібіч з охопленої полум’ям вежі валилося каміння та палахкотючі уламки дерева. Завивав вітер. Гуркотів грім.

Нарешті Квінт побачив її. Линва! Вона ще була тут, прив’язана до витесаної з каменю урни, і диво, та й годі! вогонь її навіть не торкнувся.

— Хвала Небові! — зрадів Квінт і порвався вперед.

Ухопившись за линву, він уже ось-ось мав відштовхнутися від балюстради, коли за спиною пролунав оглушливий гуркіт.

Вогняне кільце навколо Східної вежі нарешті зімкнулося, і та стала валитися, тягнучи за собою і палацовий дах. Квінт і незчувся, як полетів униз слідом за цілою зливою вогненних головешок та уламків мурування.

Він заплющився. Перед ним промайнули незліченні картини. Його мати. Його брати.

Вітроногий Шакал і «Приборкувач ураганів».

Маріс.

Палац тіней. Водограйний дім.

Маріс.

Криваво-червоний блискун.

Маріс.

Темнолесник.

Маріс…

І раптом — порожнеча.

Після пожежі минуло три дні. Пийпузо, колишній охоронець скарбівні, сидів у просторій приймальні Сефтуса Лепряка, заступника декана Школи Мрякощупізму, і видивлявся у розчинене вікно.

— Трохи вина марки «Заболонь», Пийпузо? — запропонував Лепряк. — За наш великий успіх, за те, що ми нарешті навіки розпрощалися з Найвищим Академіком Санктафракса. — Він узяв із таці глека і налив зеленої рідини в одну з двох принесених шклянок.

— Ну, хто б міг подумати? — промовив Пийпузо. — Він зацілів, коли обірвалася небова клітка, і не дав дуба від отруєного зілля, щоб зрештою згоріти у пекельному вогні, без жодного втручання з нашого боку.

Лепряк кивнув головою.

— Я вже почав був думати, ніби він заворожений, — вирік заступник декана, переводячи погляд на другу шклянку. — Надто, як почув, що Щип виніс його з полум’я.

— Він так горює, так побивається, отой Щип, — сказав Пийпузо. — Він весь був у сльозах, сповіщаючи мене, що його володар помер від ушкоджень. Він кляне себе за свою забарність, за те, що не мав при собі кращих ліків…

— І дякувати Небові, що не мав, — гиденько захихотів Лепряк. Він поставив на тацю наполовину порожнього глека. — Коли нарешті Лініуса прибрано з дороги, а декана спіткав збіса нещасливий випадок, я, найстарший мрякощуп, маю тепер посісти місце Найвищого Академіка. Бо як недвозначно тлумачить «Великий фоліант небознавства», якщо Найвищий Академік помирає на службі, його наступником має стати представник тієї наукової школи, з якої той Академік вийшов. — Лепряк бридко оскальнувся. — І навіть оті клятущі Професори Світлознавства і Темрявознавства нічого тут не вдіють!

— А я? — не на жарт розхвилювався Пийпузо. — Як же я?

— А ти, Пийпузо, будеш моїм Чільним драбантом, — осміхнувся Лепряк. — І матимеш свою власну катівню.

Обидва піднесли шклянки.

— Я пропоную випити до того, хто приніс нам таку чудову новину! — вигукнув Лепряк. — До Щипа!

— До Щипа! — підхопив Пийпузо, і вони дружно осушили шклянки.

— Бігме, — крекнув Лепряк, утираючи губи затиллям долоні, — непогана штука. Ще по келишку, Пийпузо?

— Якщо можна, — погодився гоблін.

— Звичайно ж, можна, старий, — приязно мовив Лепряк. — Ми святкуємо велику перемогу. — Він знову наповнив шклянки, і, як і дві перші, їх вихилено одним духом.

— Розкіш! — прицмокнув Лепряк. — Джервісе! — гукнув він. — Джервісе! — Він роздратовано мотнув головою. — Джервісе!

Відчинилися двері, до приймальні зайшов згорблений, середніх років хлоп і принишк під стіною. Його очі занепокоєно забігали по кабінету. Здається все зроблено так, щоб не гнітити пана — вікна розчинено, штори розсунуто, картини на стіні висять рівно. Його погляд упав на срібний предмет на софі…

— Джервісе, годиться з’являтися, коли тебе кличуть, — зауважив Лепряк.

Джервіс нахмурився. Він ладен був забожитися, що це… це ніс!

— ДЖЕРВІСЕ! — заревів Лепряк.

Джервіс похнюпив очі і слухняно закивав головою.

— Так, пане, — промимрив він. — Перепрошую, пане. Ви покликали мене, і я чекаю на ваші вказівки, пане.

— Отак, Джервісе, — сердито прогарчав Лепряк. — Я… — Відтак, згадавши, чого він кликав слугу, злагіднів. — Скажи-но мені, що за винороб прислав нам отого чудового трунку марки «Заболонь»? — поцікавився він. — Хоч би від кого він був, розстарайся на нього ще.

— Його… його… його не надсилав ніякий винороб, якщо ваша ласка, — буркнув собі під ніс Джервіс. — Принаймні, — додав він лячно, побачивши, як зловісно сходяться над переніссям чорні Лепрякові брови, — ніхто з тих, кого я знаю, хоча гадаю, можна б з’ясувати…

— Що ти тут мені верзеш? — скипів Лепряк. — Звідки це вино?

— Від… від Щипа… Ш-ш-чипа… — перестрашено пробелькотів Джервіс. — Знаєте, отой веретенник із Палацу тіней.

У Лепряка відвисла щелепа.

— Щип! — прохарчав він.

— Достеменно так, — підтвердив Джервіс. — Він вручив мені оте вино марки «Заболонь» під моє чесне слово, що я поверну його вам. Він запевнив, що його панові воно вже не буде потрібне, і вам краще забрати його собі, а ще він ґречно подякував вам обом за вашу турботу і піклування. — Слуга схилив голову на знак подяки. — Далебі, він видався мені непоганим хлопцем, хоча зовнішність у нього й чудернацька, що правда, то правда, мабуть, не одному, хто його бачив, чуб ставав дибки…

— Так ти приніс нам вино від отого веретенника? — запитав Лепряк. Його голос звучав глухо і тремтів.

— Ви хочете сказати, — вхопив його за руку Пийпузо. — що ми випили свою власну…

Вони витріщилися один на одного.

— …мікстуру, —