Пол Стюарт - Темнолесникове прокляття

— …отруту летючого хробака, — пробелькотав Пийпузо. І втупив у Лепряка безпорадний погляд. — Ваше обличчя! — зойкнув гоблін. — Воно починає роздуватися.

— І твоє тіло теж! — зауважив заступник декана. — Отрута починає діяти! — Він повернувся до Джервіса. — Поглянь, що ти наробив! — заревів Лепряк. — Ти недоум… буф-ф-ф, — зупинившись на півслові, заступник декана відчайдушно схопився за свою роздуту твар.

Джервіс зацокотів зубами зі страху, коли двійко добродіїв, що стояли перед ним, почали невпинно роздиматися: їх розпирало зсередини. Тріщав одяг. Бубнявіли животи. Уподібнившись до кумедних карнавальних надувних куль, Пийпузо і Лепряк не могли вимовити й слова, руки й ноги їм пороздувалися, очі мало не повилазили з орбіт. Потім, просто на очах у Джервіса, дві розбухлі здоровенні туші відірвалися від підлоги і знялися в повітря.

Нерви Джервісові не витримали. Зойкнувши з жаху, він кинувся геть із кабінету, грюкнувши за собою дверима. Було ясно як день: йому доведеться шукати собі нового пана. Із чуток у трапезній він знав, що десь на Факультеті Дощознавства були вільні вакансії.

Гримання дверей озивалося луною на поверх вище від кабінету заступника декана, де містилися розкішні апартаменти Професора Мрякощупізму. Лініус Паллітакс, який сидів за бюрком у своїй просторій опочивальні, запитально звів очі — і знову поринув у свої мрії.

У кімнаті через коридор напроти здригнувся Квінт.

— Квінте! — зойкнула Маріс. Вона зірвалася зі стільця, де перебула стільки годин протягом попередніх трьох діб, очікуючи, сподіваючись, молячись… — Квінте, ти мене чуєш?

Повіки у хлопця розплющилися. Він бездумно дивився у простір перед себе.

— Вогонь! — заячав Квінт. — Темнолесник! Падаю… падаю…

— Тихіше, Квінте, чуєш? — благала його Маріс. — Тобі вже ніщо не загрожує. Усе минулося.

Квінт кліпнув і перевів погляд на лагідне обличчя, яке дивилося на нього. Воно усміхалося, по розпашілих щоках текли сльози.

— Маріс, — прошепотів хлопець.

— О, Квінте, — заридала дівчина. — Ти три дні не приходив до тями. Я вже гадала, ми втратили тебе назавжди…

Квінт обвів поглядом кімнату. Він лежав у ліжку на м’яких подушках та чистих простирадлах.

— Де я? — запитав хлопець.

— Колись це була моя дитяча кімната, — пояснила Маріс. — Потому, як Палац тіней згорів, ми з батьком мусили повернутися до Школи Мрякощупізму. Наші колишні апартаменти знову стали нашою домівкою…

— Твій батько живий? — роззявив рота Квінт. — А я думав… — Він замовк. Отже, темнолесник йому набрехав.

— Так, — радо кивнула головою Маріс, — він живий. Звісно, пережите не могло не позначитися на його фізичному та душевному стані. Але це пусте: трішечки терпіння, розуміння, і його здоров’я поліпшиться. А поки що, — тарабанила вона без упину, — Професори Світлознавства і Темрявознавства правитимуть Санктафраксом разом з ним… — Вона журно всміхнулася. — Я б сказала, замість нього. Аж поки він знову повернеться до своєї колишньої фор… — Її голос раптом завмер.

— А їм можна довіряти? — поцікавився Квінт.

Маріс ствердно кивнула головою.

— Професори Світлознавства і Темрявознавства давні друзі і поплічники мого батька, — пояснила дівчина. — Крім того, — вела вона далі, — ти теж не пройшов повз їхню увагу.

— Я? — здивувався Квінт. — Що ти хочеш цим сказати, Маріс?

— Особливо вихваляв тебе Професор Світлознавства, — провадила Маріс.

— Він? Мене? Але ж…

— Він хоче рекомендувати тебе до Лицарської Академії, — проголосила дівчина. — Він узяв би над тобою опіку.

— Опіку наді мною, — прошепотів Квінт. Він сів у ліжку. — Але ж мій батько, Вітроногий Шакал… Я завжди мріяв стати, як і він, капітаном морських піратів.

— Як Лицар-Академік, ти міг би колись гайнути на лови бурі, — сказала Маріс.

Квінтові засяяли очі.

— Як Гарлініус Гернікс, — прошепотів хлопець. — Гарлініус Гернікс і оті всі геройські лицарі, які полетіли за Великою Бурею на пошуки бурефраксу.

— І ти міг би стати одним з них, — провадила Маріс. Вона несміливо усміхнулася і відразу ж понурила голову. — Тобто, якби ти лишився тут у Санктафраксі хоча б ненадовго, Квінте.

— Я не знаю, — почав Квінт. — Воно, звісно, спокусливо, от тільки… — Зненацька його очі розширилися. — Ой, що це?

— Де?

— У вікні! — видушив він із себе, не зводячи погляду з шибки. Маріс обернулася і…

— Ген там! — скрикнув Квінт. — А онде ще один! Хто вони?

— Чисто тобі величезні погодні зонди, — зауважила Маріс.

— Ба ні, вони видавали якісь звуки, — заперечив Квінт. — Стогнали.

Маріс кинулася до вікна. Та поки до нього добігла, вітер повідносив геть обидві величезні кулі.

Маріс і Квінт не єдині бачили страхітливо роздутих заступника декана та колишнього охоронця, які здіймалися в небо. Їх догледіли також Професори Світлознавства і Темрявознавства зі свого зручного спостережного пункту на вершечку Піднебесної обсерваторії.

— Погляньте отуди! — закричав Професор Світлознавства. — Вони вилетіли з тамтого вікна Школи Мрякощупізму. Якийсь осяйний предмет. І ще один…

— Лишенько! — ахнув Професор Темрявознавства. — Що б воно могло бути? Згустки мряковиння?

— Чи, може, наелектризований тьмяний вихор?

— А може, шипуча хмара?

— Або ж кульова блискавка незвичної форми?

Поки вони сперечалися, що б то могло бути, дві сфери незрозумілого походження, з кожною секундою роздуваючись, здіймалися в нічне небо. На мить вони засяяли, немов дві нові зірки, а потім стали швидко даленіти, аж поки остаточно зникли з очей.

— Дивовижно! — вигукнув Професор Світлознавства.

— Надзвичайно! — підхопив Професор Темрявознавства.

— Ми повинні негайно зафіксувати все в найменших подробицях, — проголосив Професор Світлознавства.

— Слушно, — погодився Професор Темрявознавства. — І порівняти добуті результати з уже наявними записами — щоб знати, що ж ми бачили.

Та попри всі свої