Оршуля Фаріняк - Айхо, або Подорож до початку

— І що ти робив в кімнаті Бреагора?

— Айхо, вибач, але тебе це не стосується, — коротко відповів Ескалар, та й справді, основне вибратися цілими із цього клятого палацу і знайти Зуфара.

— Кімната Бреагора ось там, — і Ескалар показав рукою у протилежний бік.

— І як ми маємо повернути твою шаблю і паличку? — перепитав я.

— Просто. Зайдемо до кімнати і візьмемо.

— Щось аж занадто просто.

— Тихо. Ми прийшли, — і Ескалар притулився до дверей. — Нічого не чую.

— Це добре чи погано?

— Це означає, що я нічого не чую.

— Так ми цілу вічність прислухатимемось, — не звертаючи уваги на німі заперечення Ескалара, я обережно відчинив двері в спальню. — Тут нікого. Ого, схоже на справжнє побоїще, — страшенний розгардіяш у кімнаті виказував, що Ескалара не так просто схопити.

— Ось вони! — радісно вигукнув маг, забувши про обережність, блаженно стиснув в руці чарівну паличку.

— Браво, браво! Не сподівався вас тут побачити найближчим часом, — прозвучав за спиною неприємний писклявий голос Куріма. — Не сподобалось у приготованих покоях? — єхидно хіхікав коротун.

— Ти поплатишся, Куріме! — запально вигукнув я.

— Обережно, Айхо, — сказав Ескалар і, як дитину, відіпхнув за спину.

Надто серйозний та зосереджений маг застиг на місці, наче загнаний дикий звір. Чого він чекає? Чому не розбереться з коротуном? Нам же потрібно поспішати. Та раптом в сухорлявій вузлуватій руці Куріма я помітив паличку, дуже схожу на Ескаларову. Оце так-так! Зовнішність і справді може бути оманливою.

Паличка Ескалара, вималювавши в повітрі неймовірні фігури, спалахнула жовтогарячим полум’ям. Курімова загорілась темно-синім.

— Тобі кінець, Ескаларе! — зловіще засміявся коротун.

Чорний рій гостроносих комах грізно завис у повітрі і залізною сіткою кинувся на мага. Швидким помахом руки Ескалар перетворив смертоносну сітку на сірий пісок, що шумно розсипався по підлозі. Із землі, наче нездоланний титан, піднявся палаючий вихор. Вогняною стіною посунув на коротуна. Але Курім безліччю палаючих стріл підірвав вогняного монстра і різким помахом жбурнув у геліоната.

— Ескаларе! — налякано вигукнув я. — Обережно!

— Не хвилюйся, друже! — крикнув маг, перетворивши паличку на палаючий щит.

Стріли-вогні згорали в повітрі, не долітаючи до цілі. Та все ж одна, шалена, влучила в плече Ескалара. Маг заволав від болю, але не випустив щит. І вже наступної миті, зібравши сили, різко випрямився.

Громом та блискавками клекотіла чорна хмара в руках Ескалара. Маг з останніх сил направив її на коротуна, та вже назустріч йому летіла темно-синя палаюча комета. Я злякався, коли побачив, як Ескалар сповзає по стіні. Здається, останні сили покидали товариша. Хмара і комета зіштовхнулись і, зависнувши в повітрі, перетворилися на єдиний синьо-жовтий клубок. Я чітко бачив, як в смертельній сутичці зійшлися золотавий барус і темно-синій однорогий лах. Силуети тварин швидко танули. Залишався лише колір. Ескалар втрачав сили, і жовтого в кулі ставало все менше. Сфера стрімко перетворювалась на чорно-синю і блискавкою полетіла в Ескалара. Не роздумуючи, я кинувся, затуляючи непритомного мага від неминучої смерті.

За мить мене огорнув чорний, мов сажа, вогонь. Я не відчував ні болю, ні страху. Десь далеко долинав гидкий сміх Куріма. Але темна куля, проковтнувши мене, несподівано виплюнула і, наче гумова, відбилась від тіла, з шаленою швидкістю полетіла у свого господаря. Я встиг лише побачити здивовані очі коротуна, від якого за мить залишилась тільки купка попелу.

Серце гучно калатало, здавалось, ще трохи і розірветься. Але холодна рука Ескалара, що втомлено опустилась на плече, привела до тями.

— Я все бачив, друже, якби не ти… — Ескалар розчулено недоговорив.

— Це не я… — спантеличено мовив, не зводячи погляду з купки попелу.

— Сфера розчинилась у тобі, Айхо, не завдавши шкоди. Навпаки з більшою силою полетіла у Куріма. Я одразу згадав випадок на піратському березі, коли ти знищив чарівну паличку. Як і зараз, ти запевняв, що це не твоїх рук справа. Айхо, друже мій, тепер немає сумнівів! Ти, як дзеркало, відбиваєш магічні сили, не піддаєшся чарам! Ти — Обраний!

Я наче й слухав Ескалара, але не чув… Нажахані очі прикипіли до одинокої купки попелу, яку безжально роздмухувало вітром, що влетів до кімнати через зруйноване вікно. Невже це я зробив таке з Курімом??

Все відбувалося надто швидко. До кімнати увірвалися охоронці Бреагора. Ескалар приречено зітхнув. Його магічні сили ослабли. Ослаб і сам маг. Хоч він і зачарував поранене плече, але від цього не легшало.

Я вихопив з ослаблої руки Ескалара меч і кинувся у бій. Зараз так бракувало допомоги Зуфара.

Один з вояків Бреагора настирно притискав мене до порепаної колони, що ще недавно прикрашала спальню Бреагора.

— Ззаду, Айхо! — кричав Ескалар, якого й самого затисли зі всіх сторін, геліонат, як міг, відбивався залишками магії. — Пригнись, я не можу влучити!

Пригнутись я не встиг. Збивши першого нападника з ніг, я розвернувся, щоб нанести удар ворогові, але той обм’як і гепнувся на підлогу. За ним несподівано з’явився Зуфар, який тримав у руці нефритову статуетку.

— Зуфаре! — радісно, в один голос вигукнули ми