Оршуля Фаріняк - Айхо, або Подорож до початку

— А ви думали, я пропущу таке побоїще?

Піднявши першу-ліпшу шаблю, Зуфар став пліч-о-пліч. Ми стрімко проривалися до пораненого Ескалара. Але Зуфар швидко зблід, на білій пов’язці виступила кров. Похитуючись, товариш притулився до стіни.

— Зуфаре, друже, тримайся! — з останніх сил кинувся я на ворогів.

Але несподівано на порозі з’явився Алакег і десяток головорізів. Битва наче завмерла. Охоронці Бреагора приєднались до загону Алакега і тепер чорною озброєною стіною перекрили нам шлях до свободи. Ми розуміли, що програли. Я задкував до Ескалара, підхопивши попідруки напівпритомного Зуфара.

— Ти не залишив мені вибору, Ескаларе! — крикнув Алакег до мага. — Здавайтесь, і ми збережемо вам життя!

— Відпусти нас, Алакеже, — невпевнено почав Ескалар. — Ти ж довгі роки вірно служив мені…

— Я служив і служу Ордену, але ти зрадив нас! Тепер на тебе чекає вічна помста найдревнішого!

— Ти завжди був усього лиш тупоголовим фанатиком, — зневажливо сплюнув Ескалар, і колючі очі Алакега налились кров’ю.

— Схопити їх! — заверещав головоріз.

Ескалар різко повернувся до нас і прошепотів:

— Стрибайте у вікно.

— Що?

— Якщо цього не зробите, вважайте, що вбили мене. Я знаю, що кажу! Мерщій! — останню фразу Ескалар розлючено закричав.

Ми швидко переглянулись.

— Схопити їх! — волав Алакег.

Ескалар, зібравши останні магічні сили, спрямував жовту вогняну кулю в колону, яка підтримувала стелю спальні Бреагора. Від удару мармуровий стовп захитався і, як дерев’яний патичок, переламався на двоє. Стеля затріщала, на нас посипались камінь і балки. Тільки тоді, ухиляючись, ми усі троє кинулись у вікно. Зуфар уже був на вулиці, я майже вистрибнув, коли за спиною почув крик Ескалара. Мага привалило куском дерев’яної балки. Не вагаючись, я повернувся. Завалений вхід у кімнату, на щастя, відгородив нас від переслідувачів. Тож трохи пробабравшись, я все ж допоміг магу вибратись і, підхопивши товариша попід руки, поволік до вікна.

— Спускай його! — почув я голос Зуфара. — Тут нікого!

Ми опинилися в саду, недалеко від головної брами.

Непритомний Ескалар важко навалився на плечі. Швидко пересуватися ми не могли, але мусили. Коли досунули до велетенських дерев’яних воріт, не повірили очам. Схоже, на крик Алакега у спальню Бреагора збіглась уся охорона. Брама залишилась без нагляду. Залишалося тільки відімкнути її і опинитися на людній сакарійській вулиці.

Звернувши в найближчий провулок, ми загубились в строкатому натовпі. Але якщо Алакег не потрапив під завал, то все таки швидко нас наздожене. Та, не привернувши уваги вуличного патруля, схопити нас йому не вдасться.

— Давай в цей провулок.

— Далеко з геліонатом ми не відійдемо, — буркнув Зуфар, кивнувши на мага.

— Іншого виходу немає. Ми не кинемо Ескалара.

— Я й не кажу кидати. Для чогось несу ж його на горбі. Хоча він одразу мені не подобався, — бубонів товариш, але сунув геліоната з останніх сил. — Все, стій. Я втомився. Потрібно десь перечекати. А то один — непритомний, інший — перебинтований. Думаю, найближчому патрулю дуже сподобається наша компанія.

— Ти правий. Як щодо харчевні? Ескалар буде схожим на смертельно п’яного, а я віддам тобі плащ, який прикриє закривавлені рани. Тим часом спробую домовитись у порту, щоб нас взяли на перший-ліпший корабель, вже не важливо чи до Шанталії. На будь-який…

— Отямся, друже. Не хочу засмучувати, але ніхто нас на корабель не візьме. Без грошей, та ще й ледве живих, кому потрібні такі пасажири?

— Це не вперше. Впевнений, щось придумаємо.

— Боюсь, не цього разу… А ось і харчевня, — сказав Зуфар. — Без грошей довго не пробудемо. Але, можливо, Ескалар отямиться.

— З дороги! — почули голосний клич охорони, що супроводжувала багато оздоблену бричку. — З дороги! — кричали озброєні вершники на граційних плямистих анжирах, розганяючи натовп.

За охороною слідував наряд патруля, супроводжуючи, схоже, дуже впливову особу.

— Давай швидше в харчевню! — схвильовано скомандував друг.

— Зуфаре, поглянь туди.

Ми обернулися: недалеко стояв Алакег. Люті очиська хижо свердлили нас.

— Живий, демон, — прошипів Зуфар.

— Тепер що? Якщо потрапимо до рук патруля, нас чекає тюрма, а потім рабство, і хтозна, чи колись знайдемо один одного…

— Якщо потрапимо до рук Алакега — це неминуча смерть… — тихо продовжив брат.

Час спливав, а ми стояли на місці. З одного боку наближалась процесія із патрулем, а з другого боку — Алакег.

— Я так просто не здамся ні тим, ні іншим, — похмуро пробурмотів надто блідий Зуфар. — Доки можу тримати зброю в руках, свобода зі мною!

Я опустив Ескалара на землю, вперши в стіну будинку. Зуфар ледве тримався на ногах. Я нічого не міг змінити… Привів друзів на неминучу смерть.

Процесія наближалась. Охоронці продовжували викрикувати: «З дороги!» Плямисті анжири, на яких верхи сиділа охорона, шумно дихали і нетерпляче вистукували копитами, підіймаючи пил з бруківки. Вояки притискали до стін будинків перехожих.

— Захисту! Захисту! Благаю захисту! — несамовито закричав я, вибігши посеред дороги. — Ці люди хочуть здійснити замах на вельможу! — і я вказав на групу Алакега, від яких тут же і слід охолов.