Оршуля Фаріняк - Айхо, або Подорож до початку

Довго чекати не довелось. Я впав обличчям на запилюжену дорогу, а охоронці справно викручували руки за спиною.

— Зупиніться! — раптом почув я владний жіночий голос, який на мить видався знайомим. — Зупиніться! Наказую вам! — повторила жінка і різким рухом відкинула тяжку матерію, що покривала бричку і ховала від очей перехожих.

— При всій повазі, пані, — грізно мовив начальник охорони, — злочинець повинен бути покараний. Це заради вашої ж безпеки.

— Ця людина просила захисту! — не менш грізно відповіла господиня.

Я намагався повернути голову і роздивитись багатійку, але тяжкий чобіт вояка вправно повернув голову назад у пилюку бруківки. Та щось невловимо знайоме встиг я розгледіти у жіночій постаті. Хоча багатство вбрання сакарійських модниць, їх хитромудрий одяг та густо загримоване обличчя робили навіть знайому людину до невпізнання іншою…

— Це злочинець, пані! Він хотів перешкодити руху кортежу! — незламно стояв на своєму начальник охорони.

— Він просив захисту не у тебе, Назроле! — з погрозою мовила багатійка. — Бідняк просив захисту у вашого господаря, намісника Борджа! А у його відсутності маєте коритися мені! Не вам вирішувати, кого каратиме, а кому надаватиме захист благородний і всемогутній Борджа! Тож я наказую, Назроле, відправити бідняка у маєток. Хай слуги нагодують його.

Люте невдоволення з’явилося на обличчі начальника охорони. Складно ж йому коритися жіночій волі. Я не розумів, чим викликав таке заступництво у незнайомки, але очевидно, що не з доброти душевної. Багатійка так майстерно використовувала арсенал хитрості, нахабної впевненості і красномовства, щоб тільки допомогти. Чому? Та зараз потрібно скористатися удачею і врятувати друзів:

— О найблагородніша пані, хай неземна краса і гострий розум будуть довіку вам прикрасою, — підлабузнювався я в стилі сакарійців. — Прошу захисту не лише для себе, але й для двох друзів.

Обличчя начальника охорони зробилось багряним від злості, здається, ще слово — і він розірве мене на шматки. В очах багатійки з’явилось щось схоже на усмішку. Вона красномовно мовчала, а я не міг відкараскатись від нав’язливої думки, що звідкись знаю її.

— Назроле, хвали небеса, що служиш благороднішому із вельмож, наміснику Борджа! Хай слава про нашого господаря гримить на всю Сакарію! Хай люди оспівують доброту Борджа! — не шкодувала красномовства багатійка. — Ці бідняки сьогодні обідатимуть зі срібного посуду! Слава наміснику Борджа! — вигукнула жінка, і натовп підхопив хвалебну оду.

— Слава! Слава наміснику Борджа! — кричали звідусіль.

Я не міг повірити! Ми врятовані!

Незнайомка непомітно підморгнула, а я відчув неприємний холодок, що пробіг по спині. Спасителька сховалася за тяжкою матерією балдахіна. Бричка повільно рушила вперед, минаючи збуджений натовп, який щодуху горланив, оспівуючи «доброту Борджа».

Нас не дуже чемно помістили на старезну таратайку, в яку замість худоби впрягли рабів. Але, на свій сором, тоді мене це не бентежило. Я хвилювався за Зуфара. Ескалар, на щастя, прийшов до тями.

Тарантас, поскрипуючи колесами, повільно плівся перед патрулем. Позеленілий від злості Алакег безсило розкидав лихими очима грім і блискавки. А я нахабно вишкірився бандитові просто в обличчя, коли підвода порівнялась з ватагою. Не сумніваюсь, що геліонат обов’язково прослідкує за нами. Але це буде потім. Зараз ми чудом віддалялися від небезпеки, а з голови не виходила незнайомка…

Величний палац зустрів нас нахабною розкішшю і зверхністю його мешканців. Навіть челядь не могла зрозуміти, чому їх господиня привела в дім таких обідранців.

Розмістили нас все ж у стайні, поруч з худобою. Швидко принесли скромну, але смачну їжу. Та коли я попросив гарячої води і чисте простирадло, щоб змінити скривавлені пов язки другові, наймити неохоче виконали прохання.

Навіть вони ставилася зверхньо. Багатійки, звичайно, ми більше не бачили.

— Де ми? — почувся слабкий голос Ескалара.

— Все гаразд, друже. Відпочивай, доки маємо можливість.

— Ум — м-м. Голова розколюється…

— Це краще, геліонате, ніж зараз взагалі бути без голови, — заговорив Зуфар, після перев’язки товариш виглядав не так кепсько.

— Я нічого не пам’ятаю… — вже бадьоріше завів Ескалар.

— Ти багато пропустив, геліонате, — під’юдив Зуфар, який все ще не хотів називати мага по імені.

— Ну все, досить! — перебив я друзів, які ще не могли зрозуміти, що вони не вороги один одному. — Вам обом потрібні сили. Ніхто не знає, чи довго «гостюватимемо» у палаці. Можливо, вже ввечері попросять звідси. І доведеться знову тримати бій проти Алакега. Я впевнений: бандюги чатують неподалік. Так що не розтрачуйте сили надаремне. Вони ще знадобляться.

Ми досхочу попоїли, випили смачного прохолодного трав’яного чаю і настрій одразу покращився. Тепло ситості і безпеки заколисувало. Звичайна солома здавалась м’якшою від усіх перин світу. Я солодко потягнувся: невідомо, коли ще вдасться так спокійно поспати.

Прокинувся я від дивного відчуття, що на мене хтось дивиться. У комірчині панували сутінки, хоча слуги завбачливо запалили свічу, прикріпивши до тримача на стіні. Поруч мирно сопіли Зуфар та Ескалар. Виглядали вони краще, ніж удень. І тільки зараз я помітив, що в комірчині, крім друзів, ще хтось є.

— Нарешті ти прокинувся, — почув знайомий жіночий голос.

— Мія?..

Із темного закутку на світло свічі вийшла Мія.

— Я, — прошепотіло марево.

Впевнений, що це сон, я ошелешено мовчав.