Оршуля Фаріняк - Айхо, або Подорож до початку

— Ти про що, Айхо?

— Обмацай підлогу навколо. А я пошукаю тут. Потрібно знайти звичайну дерев’яну паличку. Повір, для нас вона може стати чарівною.

— Зачекай, друже, на такий фокус я здатен і без артефактів, — Ескалар клацнув пальцями і висік маленький вогник.

— Ось вона! Знайшов! Ескаларе, ти справжній маг! Тепер спробуй присвітити біля замка. Коли тебе замкнули, хтось чатував біля дверей?

— Друже, я потрапив сюди так само, як і ти, впавши згори.

— Що? — на мить я втратив дар мови. — Ану присвіти, Ескаларе.

Маг знову висік із пальців вогонь, обвів довкола світлом. І ми жахнулися. Це був кам’яний мішок. Дверей тут ніколи і не було. Просто яма, до якої потрапляють згори.

— Що ж тепер робити? — майже у відчаї промовив я.

— Можливо, спробувати дістатись нагору? — не зовсім впевнено сказав Ескалар.

Я нічого не відповів, бо розумів, що це неможливо.

Час ішов, а ми безпорадно сиділи в темній ямі, десь у підземеллях маєтку Бреагора, а Зуфар… я не знав, що вони могли зробити з другом. Думки, які набігали одна на одну, засмучували. Безпорадність злила. Я все більше картав себе, що поплентався за коротуном. Хоча, якщо Алакег усе знав про втечу, ми приречені.

— Ескаларе, прийшов час ще раз випробувати мої вміння…

— Ти про що, Айхо? — запитав маг і, здається, в його голосі з’явилися нотки надії.

— Я спробую викликати Світло, можливо, хтось з істот відгукнеться на поклик.

— Що ти спробуєш? — здивовано перепитав Ескалар.

— Не дивись так. Ти коли-небудь чув про «того, хто кличе»?

— Звичайно…

Я піднявся на ноги. Заплющив очі. Нічого не відбувалось. Спробував зосередитись на чомусь доброму, світлому. Але чув лише гучне схвильоване сопіння Ескалара. Я простояв так ще трохи і остаточно зрозумів, що нічого не вийде.

— Айхо, — почув я мага. — Ти маєш спробувати ще раз. Зуфар залишився один. Хтозна, що на думці у кровожерливого Алакега. Не можемо так просто здатися. Спробуй ще раз, Айхо! Зуфар… можливо, саме зараз йому потрібна допомога…

Остання фраза наче застрягла у голові, прокручуючись раз за разом. Я зрозумів, що хочу відкрити очі, та не можу. Ніби нізвідки в обличчя війнув теплий вітер. Перед очима загорілось червоне полум’я. І я відчув, як щось незриме підняло мене в повітря. У голові зазвучало декілька голосів одночасно, перебиваючи один одного:

— Чому ти кличеш нас?

— Слуги Світла, мені потрібна допомога.

— Чим можемо допомогти, той, хто кличе?

— Потрібна мотузка, щоб дістатися з підземелля в комору.

— Хм… Трохи зачекай. Порадимось, хто зможе це зробити.

— Дяку…

Але невагомість різко зникла. Вогонь загас. І я з усього маху гепнувся на підлогу. Ескалар немигаючи дивився округленими від подиву очима.

— Що відбувається?

— Не час пояснювати, — відповів я, радісно спостерігаючи, як до ями спускається мотузка.

— Нічого собі! — вигукнув Ескалар. — Маг не я, а ти, друже!

Усміхаючись, я вже вчепився за мотузку. Не гаючи дорогоцінного часу, дістався комори. Ескалар мовчки кинувся за мною. Коли я опинився нагорі, то помітив, як у нірку швидко чкурнули руденькі очкарі. Крихітні жителі людських домівок, а особливо комор, вони харчуються людськими припасами і часто залишають господарів з діркою в мішку, де ще недавно зберігалась смачна крупа. Я затримав погляд на звірятку, яке не поспішало втікати, сміливо стояло біля нірки. Білі круглі плямки навколо очей, за які очкарі і отримали свою назву, випацькані у щось сіре. Тільки зараз я помітив, що мотузка, по якій вилізли з пастки, прив’язана до металевої ніжки ящика з попелом.

— То от кому маю дякувати за порятунок, — усміхнувся і низько вклонився маленькому звірятку. — Дякую, друже.

Руде маля пискнуло і прудко чкурнуло у нірку.

— З ким це ти розмовляєш, Айхо? — спитав Ескалар, піднявшись до комори.

— З нашим рятівником, — усміхнувся я, згадавши про дружелюбного очкаря.

— Після того, що я бачив, вже не здивуюсь нічому.

І Ескалар обтрусив від пилу і попелу красиву одежу.

— Ну, тепер добий остаточно, Айхо, відкрий ці кляті двері чудо-паличкою.

Довго просити не довелось. Обережно я примостився збоку біля замка, щоб знову не звалитися в діру, яка чорніла в підлозі комори. Декілька нехитрих рухів, яких навчив Зуфар, і замок піддався. Двері відчинилися.

— Ну ти даєш, — радісно прошепотів Ескалар.

Я добре запам’ятав дорогу, якою Курім вів мене до пастки, і ми рушили назад по закручених коридорах маєтку Бреагора.

— Айхо, потрібно повернути шаблю, та головне — чарівну паличку, без неї відчуваю себе школярем, — прошепотів Ескалар.

— А як же Зуфар?

— Повір, без шаблі і палички складно витягнути Зуфара з халепи, в яку я вас втягнув.

— Гаразд, де вони?

— В кімнаті Бреагора.

— Де?

— В кімнаті Бреагора. Головорізи