Валерій Павлович Лапікура - Вовкулаки не пройдуть

- Дядьку, вибачайте, може я й справді щось не те сказав. Бо то служба у мене така. Але ви правильно кажете: людей треба питати. Так ото ж і питаю - вас першого.

Бебель на те і Бебель, щоб отак одразу на лестощі не купитися.

- Ой, чи першого? - хитрувато примружився він. - Та ні в жисть не повірю, що наші народні месниці до вас іще з ночі стежечку не протоптали! Хоч щось путнє сказали? Бо як від вас ішли, то так сперечалися, що на нашому кутку було чути.

- Сказали. Що мені женитися пора.

- Стервозні бабці, але тут я їх підтримую. А що про вчителя?

- Та гріх навіть повторювати, сміятися будете. Спочатку на покійників грішили, а потім - на вовкулаків. Звісно - що старе, що мале…

- Не кажіть! Бо щодо покійників, то це, вважайте, в саму точку. Якби я сам не вичитав у нашій районці, як вона ще виходила, що один паскудник нарешті помер, то одразу подумав би на нього. Таких, як він наш замполіт у полку обзивав “ізвєрги роду человєчеського”.

- А що, Панченко до цього “ізвєрга” щось мав?

- Мав, тільки не він, а Григорій, батько його, як ви пам’ятаєте, теж учитель. Та ви не пам’ятаєте… Це ж він уже років сорок на тому світі. От його, Григорія - точно вбили. Навіть суд був.

- А покійник, про якого ви кажете, прізвище-ім’я-по батькові мав? Хто це - конкретно?

- Конкретно - Паскуда.

- Що, прізвище таке?

- Нє, партійна приналежність. От хай Марія у свого свекра порозпитує, кого в нашому селі люди “скаженим комісаром” звали і чим йому Семенів батько насолив. Та хіба він тільки на старого Панченка зуб мав? Таким, як отой комісар, на Страшному суді до Господа й дійти не дадуть - воскреслі його одразу на вила візьмуть! Точно! Я все сказав, пішли мою роботу дивитися.

Звичайно ж, бо куди дінешся, мусили ми разом із Бебелем спуститися до його “торнадосховища”, оглянути, похвалити та й подивуватися. Потім вилізли, шугонули Бахура якомога далі, а братик ще й статтю йому пообіцяв пришити: за наклеп і свідоме введення слідства в оману. І помчали вистрибом по морозу - назад, грітися.

На ходу, точніше, на бігу братик таки встиг висловитися:

- Знацця, що ми тепер знаємо?

- Ми знаємо, що ми нічого не знаємо.

- От Бебель! От хитрюга! І про своє алібі сказав, і про Страшний суд, а хто такий “скажений комісар” і куди його притулити, то це вже ви, дітоньки, самі у старших попитайте. А про що питати, коли він уже помер, отой скажений?

- Не знаю. Але у тата нашого спитаю. Не відкладаючи. Доки ти з підлеглими замети перекопуватимеш.

… А коло Шерифового офісу вже чекали наступні добровільні помічники зі своїми версіями, які неодмінно треба було перевірити по гарячим слідам. Олексій, щоправда, мене відпустив, але ввечері завалився до нас - змерзлий, голодний, злий і страшенно втомлений. Тому після двох “стопочок” і двох полумисків борщу заснув мало не за столом. Павло тихенько перевів його на диван, вклав і укрив кожухом. Шериф щось замуркотів крізь сон і раптом, наче й не спав, спитав:

- Марусю, а ти давно Федю Тищенка бачила?

- Недавно. Заспокойся: він ночами на вовка не перекидається і на місяць не виє. Лежить у районній лікарні з виразкою, під наглядом лікарів. Я так розумію, через виразку й козятини не їв, бо вона й на здоровий шлунок важкувата.

- А, ну добре! - і братик уже остаточно заснув. Я аж перехрестилася подумки і Богові подякувала, що нарешті хлопець відпочине.

І одразу ж у двері постукали!

- Маріє, твій брат у вас? - ввалилася до хати баба Софа.

- Тс-с-с! У нас. Спить. Заїздили сьогодні хлопця.

- Та я ж із дуже важливою справою! Може, розбудиш? Він, усе таки, влада…

- А хоч убийте! Нізащо! Потерпить ваша важлива справа до ранку.

- Та що ти кажеш! Тут сім’я гине, а ти - потерпить до ранку!

- То ви не щодо зниклого Панченка? Бо сьогодні всі тільки про нього й говорять. Тоді знаєте що: може я якось зараджу? Кажіть мені, я вранці йому переповім.

- Ти? Гм-м-м… А може, якраз і допоможеш. Ти, як жінка, мене краще зрозумієш.

Баба Софа вмостилася на стільчику на кухні і зітхнула:

- Якщо чесно, то не знаю, як і почати. Дід мій зовсім розум втратив. У гречку стрибає.

- Яка гречка, її ж восени всю зібрали… а-а-а, то це ви про… ОТЕ?

- Оте саме. Здурів на старості років.

- Та з чого ви взяли?

- У мене очі ще фанерою не забиті.

Та-а-ак, виразів щодо фанери і тому подібного - бабця від онуків нахапалася. Але все решта?

- Розумієш, Маріє, чоловіки - вони такі! Соромно казати, але задивляється мій дід Андрій - і на кого! - на Ганьку! Я не раз бачила, як він на трасу не навпрошки йшов, а давав