Валерій Павлович Лапікура - Вовкулаки не пройдуть

- Я вас попрошу! - обурено дзявкнув з-за спини Шерифа Дусьчин бахур.

- А я тобі зараз як відміряю пужалном, то більше не проситимеш.

Дискусія заповідалася цікавою, але мій братик, як завжди, не дав насолодитися:

- Громадяни, припиніть! Ми тут у службовій справі. Надійшов сигнал, що ви, громадянине Пащенко проводите у своєму погребі земляні роботи невідомого призначення. Прошу пояснити.

- І поясню. Хоча - “мій дім - моя фортеця”, чули таке? Але я ордера не питаю. Бо я, щоб ви знали, передбачливіший від усіх вас. От ходімте в хату, все розкажу… а ти куди? На вулиці мерзни. Мерзни, вовчий хвіст!

У хаті Пащенко запросив сісти, налив усім чаю і таки пояснив, а потім ще й похвалився, як то кажуть, проробленою роботою.

- Я оце днями телевізор дивився, передача з Америки про смерчі. Чи як вони його називають, торнадо. То я вам скажу: от не розумію, чим вони собі думають, ті американці? Хата окремо, а сховище - окремо. Поки до нього добіжиш та ляду відкриєш, а ляда ще й назовні відчиняється, то ця холера і ляду зірве, і тебе сто разів засмокче та й десь у сусідній області викине. Неживого. То нащо воно таке?

- Коли це у нас торнадо були?

- А таки ж були! За Горбачова. Я сам бачив, як із Києва до Прилук їхав, то всі дерева вздовж траси, як одне, похилені були, наче їх хтось узяв - і причесав. А посеред поля - уявляєте?

- Що?

- Тролейбус! Справжнісінький київський тролейбус, навіть із номером. Ото його на Печерську підняло, через Дніпро перенесло і аж там гепнуло. То я оце зараз подумав: поки там наступний смерч закрутиться, а у мене вже буде сховище просто в хаті. І з запасним виходом у яру. І ляда буде відчинятися навіть не зовні, не всередину, а вбік - ото як у пеналі. Ніяка стихія не вирве. Отак! Ну, ходімо, глянете, може й у себе так зробите. Однак зараз зима, на городі поратися не треба, а в погребі земля не промерзла, копається добре.

- А фундамент не порушите?

- Навпаки! Я одночасно з копанням його укріплюю: он цегли привіз.

Може, когось і розсмішила дядькова надмірна передбачливість, але ж я того тролейбуса серед поля теж колись бачила на власні очі. До того ж ідея глибоченького погреба, де влітку прохолодно, а взимку картопля не померзне, мені сподобалась.

- Обов’язково таке ж сховище у себе зроблю! - пообіцяла я з серйозним виглядом, - аж два. Одне для людей, а друге для Коханого з гаремом. Під свинарником. Спасибі, дядьку, що підказали. Покличемо Петю Гітлера на земляні роботи. Тільки ляду я все ж таки не таку, як у вас, а як у американців поставлю.

- Чого?

- Ваша на роликах?

- Аякже.

- Заклинить на раз. І смерчу не треба. Ламати доведеться.

- Але коли ж то воно ще буде, оте ваше торнадо?- встряв братик, - Бо де ми, а де ті Прилуки.

- А коли б не було. Як старики вчать: людина полагає, а Бог розполагає. Як мені обійдеться, то дітям чи онукам знадобиться. Ще спасибі скажуть. Та власне, вже жінка дякує, бо в такому глибокому погребі краще її консервації зберігаються.

- Добре, дядьку. Щодо користі погреба на випадок смерчу чи як там його - торнадо, ви мене переконали. А якщо, не дай Боже, нас замість торнадо та повінь навідає?

- А що мені повінь? Налякали бабу… ой, Маріє, вибачте, ледь не зірвалося. Я це ще раніше врахував, ніж до погреба взявся. У мене хата, щоб ви знали, на найвищій точці в селі стоїть. Сюди весною вода жодного разу не добігала. Навіть за царя.

- Передбачливо!

- То нехай Бахур повені боїться. Він зі своєю ледачою Докією - пара цвай. Ліньки було зайвий метр качок до річки гнати, так вони свою халупу біля самої води приткнули. От побачите - попливуть вони колись за течією разом із дітьми, козами і подушками. А у мене і хата ціла буде, і консервація навіть у спеку не бабахне.

Отут Шериф нарешті й згадав, чого ми, власне, прийшли до Пащенка:

- До наступної консервації, дядьку, як і до торнадо ще дожити треба. А проблема у нас уже сьогодні. Може, ви за вашими земляними роботами головну новину не чули, але - Семен Панченко пропав.

- Котрий вчитель?

- Котрий вчитель. Що думаєте, чи може, чули щось таке?

- А що люди кажуть? Тільки не той стукач, котрий вас сюди привів, а ті, котрі нормальні. Бо ж я вчителя не вбивав і в погребі не закопував. У мене це, як його - алібі.

- Яке алібі? І звідки ви знаєте, що Панченка вбили - і коли саме? Я ж тільки сказав - зник.

Старий Бебель образився:

- Майоре, не тули горбатого до плоту, чи я не здогадуюся, що мій дорогий сусід міг на мене наплести! Але мені з Панченком ділити нічого! А щодо алібі - то я зараз шкільного атестата вам покажу. Там у мене тільки дві п’ятірки - одну Панченко поставив, а друга - зі співів. Ви людей попитали? Окрім цього гебельса, що на мене