Ю. Несбе - Кров на снігу

Норвежець Ю Несбьо (нар. 1960 р.) у себе на батьківщині спочатку став відомим як економічний оглядач (він закінчив Норвезьку школу економіки), потім як рок-музикант і композитор популярної групи «Di Derre», а наприкінці 90-х ще і як письменник, автор серії романів про поліцейського Харрі Холе. Перший з романів серії — «Нетопир» (1997) — був визнаний кращим детективом Скандинавії, удостоївся у критиків звання «миттєвого бестселера» й приніс авторові престижну премію «Срібний ключ». У видавництві «Фоліо» вийшли друком книжки Ю Несбьо «Нетопир», «Червоногрудка», «Безтурботний», «Привид», «Мисливці за головами», «Таргани», «Леопард», «Сніговик», «Пентаграма», «Поліція», «Спаситель», «Син». Роман «Кров на снігу» побачив світ у 2014 р.
Улав — надзвичайно «обдарований» кілер, що працює на одного з найвпливовіших кримінальних авторитетів Осло. Проте не типовий кілер: крім хисту до холоднокровного вбивства, він має дивовижну схильність до глибокого кохання. І, попри дизлексію — нездатність правильного і швидкого розпізнавання слів, Улав — блискучий, гіпнотично-спокійний оповідач з неабиякою уявою. Останнє замовне вбивство або піднесе його на вершину професійної майстерності, або стане його найбільшою помилкою, адже закохатись у дружину власного боса, яку до того ж той наказав прибрати, крок дуже необачний…

Ю Несбьо

Кров на снігу

Розділ 1

У світлі вуличних ліхтарів танцював сніг, лапатий, наче віхті вати: метушився безцільно, нездатний вирішити, хоче він падати вгору, чи вниз, чи просто віддатись на волю несамовитого крижаного вітру, що налітав з непроглядного мороку над Осло-фіордом. Разом вони кружляли, вітер і сніг, метушились у темряві поміж замкненими на всю ніч складами на причалі. Круговерть тривала, аж поки вітру набридало і він кидав свою снігову партнерку попід мур. І там сухий, полишений вітром сніг осідав навколо черевиків чоловіка, якому я щойно прострелив груди і шию.

Кров стікала на сніг з подолу його сорочки. Я насправді небагато знаю про сніг — як кінець кінцем про решту всього, як на те пішло, але я читав, що снігові кристали — сніжинки — утворюються, коли насправді дуже холодно, і цілковито відрізняються від мокрого снігу, важких пухких грудок, або хрусткої кірки. І саме форма кристалів і сухість снігу дозволяють гемоглобіну крові зберегти оцей глибокий червоний колір. У кожному разі, сніг під ним навіяв мені думки про королівську мантію, всю пурпурову й оздоблену горностаєм, як на картинках у книжці норвезьких народних казок, яку моя мати колись давно читала мені. Вона любила казки і королів. Тому либонь вона й назвала мене на честь короля.[1]

В «Афтенпостен»[2] написали, якщо така холоднеча триватиме й далі, аж до Нового року, і цей, 1977-й, буде найморознішим роком за весь час після війни, і ми його запам’ятаємо як початок нового льодовикового періоду, що його давно вже пророкують науковці. Але що я оце зараз зробив? Я знав тільки, що чоловік, який стояв переді мною, за мить буде мертвим. В цьому не варто було сумніватися з огляду на те, як трусилось його тіло. Він був одним з людей Рибалки. Я не мав до нього жодних особистих претензій. І навіть сказав йому про це, перш ніж він звалився додолу, залишивши мазок крові на мурі. Якщо мене коли-небудь пристрелять, я б хотів, щоб це було радше з особистих причин. Я йому сказав не для того, щоб мене потім не переслідував його привид — я не вірю в привидів. Я просто не міг вигадати, про що б таке інше поговорити. Ясно, що я міг би просто тримати рот на замку. Зрештою, саме так я й роблю, як правило. Таким чином, щось, мабуть, мене раптом зробило таким говірким, розв’язало мені язик? Можливо, річ у тім, що до Різдва залишаються лічені дні. Я чув, що на Різдвяні свята люди почуваються ближчими одні до одних. Та хіба я що знаю?

Я думав, кров заморозиться, застигне на снігу й залишиться згори. А натомість, сніг вбирав кров, щойно вона на нього потрапляла, втягував її підспід, приховував — так наче вона йому була б для чогось потрібна.

Коли я йшов додому, я уявляв собі сніговика, що піднімається з замету, і у нього під смертельно блідою шкірою виразно видно кровоносні судини.

Дорогою до своєї квартири я зателефонував з телефонної будки Даніелеві Гофману, щоб доповісти йому про виконану роботу.

Гофман похвалив: сказав, це добре. Як зазвичай, він не ставив жодних запитань. Чи то він призвичаївся мені довіряти упродовж чотирьох років, що я працюю на нього, чи, може, він таки справді не хоче знати. Роботу виконано, то навіщо про щось іще клопотатись чоловікові, який за те, власне, й платить, щоб мати менше клопоту? Натомість Гофман попросив мене прийти до нього в офіс наступного дня — він сказав, що має для мене нову роботу.

— Нову роботу? — запитав я, відчуваючи, як у мене закалатало серце.

— Так, — сказав Гофман, — нове замовлення.

— О, то гаразд.

Я зрадів і повісив слухавку. Насправді мені, крім замовлень, не так багато чого випадає робити. Насправді я не так багато до чого й придатний.

Ось чотири речі, до яких я геть непридатний. Сідати за кермо автомобіля для втечі з оборудки. Я можу їздити швидко, це нормально. Але я не вмію керувати, не привертаючи уваги, непримітно, а кожен, хто керує машиною для втечі, має таке вміти. Треба керувати машиною у такий спосіб, щоб вона мала такий самий вигляд, як будь-яка інша машина на шосе. Я сам погорів і двох інших пацанів потягнув за собою у тюрягу через те, що не здатен їздити достатньо непримітно. Я мчав, як гонщик, майстерно чергуючи основний шлях з лісовими стежками. Ми давно вже відірвалися від переслідувачів і були в лічених кілометрах від шведського кордону. Я сповільнив машину і поїхав на нормальній швидкості, у законослухняному стилі, як дідусь на недільній прогулянці. І однаково нас таки зупинив поліційний патруль. Вони потім сказали, що, мовляв, не мали найменшого уявлення, що автомобіль був використаний у пограбуванні, і я насправді не перевищував швидкості і ніяк не порушував жодних шляхових правил. Вони сказали, що їхню увагу привернуло те, як я їхав. Я жодного поняття не маю, що вони мали на увазі, але вони сказали, що їхав я підозріло.

Я непридатний для участі в пограбуваннях. Я читав, що більше ніж у половини всіх співробітників банку, які побували жертвами пограбування, виникають згодом психологічні проблеми, і у декого з них — залишаються на решту життя. Я не знаю, чому, але у старого, який сидів за віконцем у поштовому відділенні, коли ми увійшли, психологічні проблеми розвинулися з неймовірною швидкістю. Він знепритомнів тільки тому, що я повернув ствол свого дробовика у його бік. А наступного дня я дізнався з газет, що він страждає на психічний розлад. Діагноз не дуже детальний, але в будь-якому разі нікому не хочеться мати психічні розлади. Отож, я вирішив відвідати його в лікарні. Він, ясна річ, не впізнав мене, бо під час нальоту на поштове відділення я був у масці й костюмі Санта-Клауса. (То було ідеальне маскування. Ніхто нітрохи не зважав на трьох дядьків у прикиді Санта-Клаусів з мішками посеред Різдвяного натовпу, коли ми рвонули з поштового відділення.) Я зупинився в дверях палати і подивився на старого. Він читав комуністичну газету «Классекампен».[3] Не так, щоб я мав що-небудь проти комуністів особисто. Або, нехай, — таки маю. Але я не хочу мати нічого проти