Антон Дмитрович Мухарський - Майдан. (Р)Еволюція духу

колгоспом, для нього важлива не власна ініціатива, а те, що скажуть згори. Він хоче відчувати сопрічасность з якоюсь хернею, яка зветься руская ідея, в чому вона полягає — невідомо.

На Майдані я з усіма теж проходив етапи еволюції. Нам з друзями спочатку було весело, відчули себе цікавими туристами. Усі допомагали один одному, потім — нас розганяли, ми бігли від «Беркута», вдихали сльозогінний газ, милувалися красивою загравою. Для нас це була ніби гра. А потім з’ясувалося, що на Майдані вже є трупи. З’явилися жах, смерть, ненависть. Навіть 19 січня, коли навколо розривались гранати, горіли шини, ми всім цим дихали, і, як не дивно, мені це все ще здавалось карнавалом. Ми підійшли до місця, де були сутички, досить близько. Якась дівчинка дала нам марлеві пов’язки, які нас врятували від диму. Потім «Беркут» якось кволо намагався прорватися, ми потроху відступали. Це було вдень, а ввечері все запалало. Та я ще мав відчуття якоїсь гри на межі. А вже з 23 січня я зрозумів, що усе насправді дуже серйозно і жартів більше не буде.

Настав час вбивати і вмирати. Це висіло просто в повітрі. Важ­кий еґреґор ненависті, смерті, самопожертви. Серед учасників протистоянь були мої близькі друзі, одного поранили 18 лютого. Думав, легка травма, потім поїхав на лікування до Німеччини. А там лікарі дістали у нього з голови дріб від картечі. Розповідав, що це була справжня війна, вона дико заводить. Страху він не відчував. Але було відчуття бойні. Хотілося взяти зброю. Бо з палицею проти пострілів не підеш, і почалася стрілянина. У наших людей з’явилася зброя. У ті дні з барикад вийшов один дядько і почав стріляти з рушниці зі словами: «Мені все одно, у мене сина вбили». Дістав мисливську рушницю і стріляв. Потім прийшов якийсь СБУшник і сказав: «Що ви робите, у нас хлопці гинуть!» Йому відповіли: «Та невже? І в нас гинуть. Ви своїх відізвіть!». Тоді їх почали відкликати. Але народ попер у наступ. Це був переломний момент. У ті дні всі були на межі, суцільне балансування. Я чув тоді, що один підрозділ мєнтів не приїхав. Вони відмовились їхать на Майдан. У них теж усе висіло на волосині.

А потім почались розстріли. Стріляти ми вже були морально готові. Але ніхто не думав, що буде стільки жертв. Я такого навіть уявити не міг. Тоді влада перейшла усі межі. Як це не парадоксально, але жертви з нашого боку давали нам моральні переваги. Наші хлопці загинули, хоча й була у декого зброя. А команди стріляти не було, про це розповідали потім на барикадах. Є така думка, не моя, що це була свідома жертва. Бо люди могли відповісти жорсткіше. Але тоді було б ще більше смертей з боку ментів. Я хотів би зробити такий висновок: добре, що Україна має історію, на яку можна спертися. Бо всі ці події нагадували те, що вже відбулось раніше, про що кожен чув і читав. Про Махна, запорожців, гайдамаків.

На Майдані ми побачили архетип українця — людини вільної, яка готова вбивати і вмирати за свободу. Це дуже важливо. І навіть зовнішньо вони були дуже красиві всі. Я ж художник і не міг не бачити там красу — коли горіли шини біля колонади на Грушевського, світив повний місяць і нависали густі чорні хмари, було таке димне видовище, як у Тернера. Я ще сказав тоді Миколі, моєму другові: «Дивись, це нагадує «Останній день Помпеї» Брюллова. Києвом ходили сотники зі щитами й палицями — з такими мордяками, ручиськами, якими ведмедів душити можна. Вони виходили з наметів, підписаних назвами міст — Стрий чи Моршин, у здоровенних казанах варили свій куліш несамовитий. А біля казана стояла дівка з червоною пикою і розмішувала це вариво веслом. Там же поруч кипіла казанюра борщу, і від усього віяло таким смачним Середньовіччям в нашому пластмасового світі, де не лишилося нічого справжнього — пепсі-кола, всяка херня, а тут раптом щось таке справжнє й живе. І любов, і смерть, і ненависть — усе було не фальшивим.

Головне, щоб ми свій Майдан не просрали. А така можливість завжди є. Українська історія це підтверджує. Чому так відбувається — я схильний думати, що причина тому абсолютно містична. Верховний головнокомандуючий, який над нами, завжди влаштовує якісь іспити з цим народом: чи він дійсно гідний, чи має вимерти, і ми здаємо цей іспит весь час. Або ми вистоїмо, або перестанемо існувати як народ, який чогось взагалі вартий. Україні завжди було притаманно збирати велику бойову силу, а потім її губити. Ось вже ніби перемагали, і раптом починалися якісь дрібні сварки, якась хрень дробила наші сили і нічого доброго з того не виходило. Так було, коли Богдан Хмельницький мав 300-тисячну армію і розгромив поляків під Зборовом, сидячи на коні, продиктував королю всі умови здачі… 300-тисячна армія! В Наполеона такої не було. Як можна було все просрати? Ми примудрились. У 1918 році мільйонна армія зібралася, хотіла воювати. Винниченко і Центральна Рада всю її розпустили і пішли співать «Несе Галя воду», в той час, коли Муравйов уже наблизився впритул до Києва. Таких прикладів безліч.

Я вже пропонував внести Майдан в Конституцію. Зробити так, що коли на Майдані є велика кількість людей, вводиться юридичне поняття про «дохуя». Бо коли, скажімо, буде 200 тисяч людей, то тут скажуть, що було 999. І знов почнеться маніпуляція. А якщо народ скаже, що нас зібралося точно дохуя, то він має право викликати всіх високих достойників і з них спитать. Так і було на Запорізькій Січі. Це наша традиція. Її потрібно повернути і законодавчо оформити. «Ану, сучий син, що ти зробив? Ану ходи сюди!» І вирішувати, що з ним робити далі.

Нам закидають, що ми програли пропагандистську війну. А як її можна виграти всередині Росії? Руская пропаганда не стільки для нас, скільки для самих рускіх існує. І боротися з нею всередині Росії — нереально. Вони з успіхом бомбують