Антон Дмитрович Мухарський - Майдан. (Р)Еволюція духу

Зруйнувати її нашою Правдою — ось основне завдання на найближче майбутнє. Тож вперед, ДО БОЮ!
Травень 2014 року
Лесь ПОДЕРВ’ЯНСЬКИЙ

— художник, письменник, драматург. Народився 1952 р. у м. Києві. Закінчив Київський художній інститут, факультет живопису, монументальне відділення (1976), відтоді взяв участь у понад сотні виставок у різних країнах світу. Картини зберігаються в музеях і приватних колекціях України, Росії, Великобританії, Німеччини, США, Ізраїлю, Швеції та ін. Починаючи з 1970-х і дотепер пише п’єси, найвідоміші з яких «Блєск і ніщета підарасів», «Васіліса Єгоровна та мужичкі», «Гамлєт, або Феномен датського кацапізму», «Кацапи», «Павлік Морозов. Епічна трагедія», «Сноби». Книги: «Герой нашого часу: П’єси» (2001, 2006), «Король Літр» (2006, 2010), «Рух життя, або Динамо» (2010) та ін. Нагороди: премія «Київська Пектораль» за сценографію вистави «Оргія» (1993) і за найкращу виставу року — «Постріл в осінньому саду» (1995) Міжнародного театрального фестивалю «Kintakt-95» та ін. Разом із режисером Андрієм Крітенком заснував театр «КРОТ» (Київський Революційний Охуєнний Театр). Вистави за п’єсами Подерв’янського збирають аншлаги по Україні. Живе і працює в Києві.

У мене з’явилась країна

Я не Касандра, і вила, сокири і смерті на Майдані передбачити не міг. Зате знав: цій владі буде хана. Маю тому документальне свідоцтво: в 2011 році я сказав, що час Януковича скоро закінчиться, журналу «Країна». Це було очевидно, бо у світі має бути баланс: чорного й білого, холодного й теплого, має урівноважуватись інь і ян. А що зробила влада? Ці люди залізли до кожної шпаринки. Своїм опонентам вони не залишили нічого. Тільки подібні структури, коли так діють, приречені на смерть. Це була рівномірна тенденція, котра щороку набирала обертів. Корупція, безкарність, усе це жлобство, яке перлось нагору, все це лайно, що піднімалось на поверхню. А що злочинці отримали владу — до того все і йшло 23 роки української незалежності. І дійшли вони до маразму, почали пиляти гілку, на якій сиділи.

Україна — країна загадкова для тих, хто не знає її історії і наших людей. У мене є хата в селі, де виріс, куди часто їжджу, і добре знаю людей, які там живуть. Це на Полтавщині, там справжня українська Україна. Існує така міфологія, що українці — ду­же лагідні, що Україна — це шаровари і вареники, і дівчата чорноброві. Ага. От для того, хто читав Шевченка і знає, хто такі гайдамаки і козаки, ким був Махно і інше, інше й інше, українці вже не надто лагідні. Тут нема секрету. Українець, може, і лагідний, аж поки не зазіхнуть на його приватну власність і гідність. Він не повстане за якісь абстрактні ідеї. А от коли сусід забиратиме його город, українець схопить вила. З цим треба обережно. Він за своє готовий вбивати і вмирати. Насправді дуже оманлива ота його «сущність фольклорна».

Українець — дуже жорсткий і небезпечний. А ті, хто заварив увесь цей бруд у нашій країні, цього не знали. Тому я зрадів, коли Янукович не підписав угоду про євроінтеграцію. Бо якби він поставив закарлючку, помахав би папірцем перед українцями, то невідомо, коли він пішов би звідси. Він інакше гарантовано б став президентом у 2015 році. І от саміт у Вільнюсі він провалив, і я подумав тоді, що в України є ще шанси щось змінити. Я в прямому телеефірі ще напередодні угоди сказав, що на сподівання людей влада не зважатиме. Деякі тішились ілюзіями, що коли на Майдані збереться півмільйона людей, то влада піде на якісь переговори з народом…

Я живу на Хрещатику, тому можу сказати, що події цієї зими відбувалися прямо перед моїми очима. Побачене викликало в мене дуже дивні відчуття. Спочатку з’ясувалося, що Хрещатик — це вулиця, на якій стоять намети і вже не їздять машини. Здоровенні дядьки з вусами, як в XVII сторіччі, варять собі куліш. Як в Середньовіччі. Відчуття абсолютно ірреальне. А потім це свято почало перетворюватися на щось більш серйозне, і нарешті прийшла смерть туди. Тобто це сталося за короткий проміжок часу — людина за все життя може не пережити такого. Не відчути справжніх емоцій — справжнього жаху, справжнього піднесення, справжнього страху. Усе відбувалось посеред міста, де вулицями ходять люди, обідають поруч у ресторанах, тобто на роботу — з роботи. Як виявилось, все це — пліснява на сирі. Яку пошкребти — і її нема. А Майдан — то справжнє життя. Яке смердить, в якому є веселощі, є смерть, є все, що завгодно.

А буденне людське життя нецікаве й одноманітне, людина виконує кожен день ритуал, зовсім якийсь незрозумілий і незграбний. А потім чоловік вже старий і помирає, не відчувши нічого особливого. Як хом’як, який крутиться в своєму колесі. Майдан розійдеться, казали мені друзі. А я відповідав: «Не розійдеться». — «А чому?» — «Ти поглянь на цих людей, їм добре там, їхнє життя там почалося. Це хлопці, які втекли від дружин і дітей на свою Січ». Для них цей куліш посеред вулиці, друзі — важливі. Вони самоорганізувалися, скрізь чистота, мир і злагода. Гідність, спокій. І стало зрозуміло, що є речі, за які варто жити і вмирати. Росіяни самі визнавали, що вони так не вміють: «Мы на третий день — напьемся — и пойдем магазин громить».

Це руская міфалогія, що ми з росіянами один народ. Який братній народ? Це зовсім інші люди. Ми жодним робом не по­в’язані між собою. У нас усе абсолютно різне — зовнішність, ментальність, звичаї. Українець насправді індивідуаліст, схильний до анархічних вчинків і цінує свою волю. А рускій мислить общіной,