Марина та Сергій Дяченко - Печера

class="p1">— Д-два роки тому… Мене ще на відбірних зрізали, б-б-бо я…

— Заїкаєшся?

— Н-ну, я коли т-текст в-вивчу, то м-менше з-заїкаюсь… А-але все одно, я х-хвилювався…

Хлопець був дрібним схрулем. Білим схрулем — рідкісний тип, і, що найнеймовірніше, шокуюче Раманове питання не дуже й збентежило юного акробата.

— Га?.. Н-ну, зрозуміло, н-на людях про Печеру не говорять… А-але взагалі, звісно, я про це д-думав…

Хлопець був феноменально привабливий — жовте волосся, вічно здивовані блакитні очі. Типаж, думав Раман, бентежачи юнака пильним поглядом. Ходячий типаж… Не актор, ні. Трошки переглянемо малюнок — йому нічого не доведеться грати. Нехай буде собою, всю драматичну частину витягне Ліца…

Якщо витягне, подумав він, раптом злякавшись.

Лава під вікнами його кабінету була незвично порожня. Юнак сидів на краєчку стільця, кліпав безбарвними віями й дивився на Рамана довірливо і з надією.

— Будемо працювати, Алеріш.

Світлі брови поповзли вгору:

— Я ж з-заїкаюсь…

— Це мої проблеми, — Раман сидів на підвіконні, притулившись спиною до віконного косяка. — Ти мовчатимеш.

Хлопець переривчасто зітхнув. Раман раптом виразно уявив собі, як він підводиться й каже, дивлячись у підлогу: дякую, але я мушу відмовитись…

Хлопець мовчав. Ніби вже почав репетирувати.

* * *

Мовчазний садівник реанімував кущі, які ще можна було врятувати, а інші швидко викорчував, насадивши на звільнене місце масу строкатих невибагливих квітів — ніби так і треба, ніби нічого й не було… Кров на цегляній доріжці замили ще до світанку. Нічого травмувати сусідів слідами насильства. Насильства, негідного людини.

— Тритане, ти так і мовчатимеш?

Її чоловік обернувся від вікна:

— Я сказав тобі головне. Саме те, чОго за жодних обставин не хотів говорити.

Вона опустила очі.

Він має рацію. Такого про близьку людину краще не знати.

Сутичка єгерів у Печері. Нерухома фігура з канчуком, яка охороняє ослаблу царну; вона, Паула Німробець, — не царна, не тварина. Їй не випадає боятися єгерів.

Бо там, де страх, — з коханням, як це краще сказати… тяжкувато…

— От бачиш, — сказав Тритан пошепки.

— Я не боюсь тебе, — заприсяглася вона палко і на хвилину сама в це повірила.

Він усміхнувся.

Паула сиділа на ліжку, на зім’ятих простирадлах, що пам’ятали довгу безсонну ніч.

— Виходить, ти вже вдруге за мене б’єшся. Б’єшся. На смерть. Б’єшся…

Вона бездумно повторювала й повторювала лунке, мильне на смак слово.

— Я щодня за тебе б’юся, — відгукнувся він глухо. — Колеги… Деякі люди, яких я змушений називати колегами, дозволяють собі… просто непристойну паніку.

— Чого ви досі не запакували мене в ізолятор? Як збирались?

— Пауло, — її чоловік торкнувся руки на перев’язі, — май совість.

І їй справді стало соромно. Що таке, може, це Кович навчив її бути цинічною?

— Вибач…

— Та нічого… Ти нервуєшся, я розумію. Я всіх розумію, Пауло, я захищатиму тебе, хоч би там що, вдень чи вночі… Можливо, мені доведеться відвезти тебе звідси — далеко. Бо, розумієш… ці люди не відмовляться від спроб тебе захопити. Ніколи.

Безвихідь, породжена цими його словами, була така велика, що Паула не змогла одразу впустити її у свідомість. Не зараз, подумала вона досить бадьоро. Потім…

Їй згадався давній далекий ліс і чоловік у водійському кріслі, що вмирав уві сні просто в неї на очах.

Як він там, у Печері, тікав…

Від кого він тікав? Який жах охопив його в останні миті його життя?

— Тритане…

Вона хотіла запитати, як люди стають єгерями. Та в неї не повернувся язик. А ще вона знала, що він не відповість.

Промовчить, як звичайно.

Вона згадала, як він жбурнув через плече людину в зеленій масці, який був звук, коли той гепнувся головою об землю, і як плакав бідний поліцай, котрий ніколи в житті не бачив насильницької смерті.

Наче це було не з Тританом.

Наче не його рука, чий дотик вона знала так добре, наче не ця рука метнула ножа в шию того невдахи з залізним самострілом…

Учора ввечері він власноручно на її очах убив двох живих, двоногих, подібних до себе людей. Її Тритан.

А якби він не вбив їх — доля самої Паули була б…

Вона здригнулась.

— Не бійся, — сказав Тритан, легко осмикуючи штору.

— Ти чогось недоговорюєш, — припустила вона невпевнено.

Він подивився їй прямо у вічі. Всміхнувся:

— А коли це я говорив тобі все? Коли таке було?

Я сама винна, подумала Паула відвертаючись. Мене це влаштовувало. Я з цим мирилася.

— Тебе цікавить, — Тритан важко пройшов через усю кімнату, тугіше загорнув халат, опустився в крісло, — чого Триглав не дістане цих людей через Печеру?

Як просто він про це говорить, подумала Паула, натягуючи ковдру на тремтячі плечі. Як це просто — «дістати через Печеру»…

За цими словами… За цими словами стоїть страх, який паралізує жертву, причому жертвою може бути й сааг… За цими словами стоїть чорний канчук, чий дотик — це конвульсія й смерть.

Скільки разів сам Тритан, чорна постать у мороці Печери, йшов до приреченого розмірено й спокійно, самою безпристрасністю своєю утверджуючи єдину правильність такого порядку речей?!

Вона знову ковтнула клубок.

Тритан бився за неї в Печері. Тритан ризикував життям… Вона навіть не знає до пуття, чим іще він міг ризикувати.

— Мене ці…кавить, — вона кивнула, намагаючись відігнати лихі думки.

— Ці люди, вони… це дивна думка, до неї не просто звикнути, Пауло, але, оскільки це стосується безпосередньо тебе…

Вони — справжні «вони», а не пішаки-виконавці — не належать Печері. Просто не бувають там. Ніколи…

Стало тихо, у тиші м’яко відлунювали кроки охоронця на веранді, далеко, в глибині садів, перегавкувалися собаки.

— Як же вони… ці… живуть? — спитала Паула вражено.

Тритан сухо всміхнувся:

— Так звані мутанти. Побічний продукт експериментів Доброго Лікаря… Їхнє звірине не знаходить виходу. Вони агресивні… ти бачила.

— Ти теж… — вона осіклася.

— Теж агресивний, хочеш сказати?

Паула знову здригнулась. У тиші їй почувся виразний хрускіт хребців.

— Навіщо ти ТАК зробив? Вистачило б і оглушити…

— Ох, Пауло… «Вистачило б», — він передражнив її інтонацію. Може, мені вистачило б переспати з тобою, а потім зі спокійною душею підписати наказ про твою ліквідацію?!

Паула ковтнула гірку слину. Хрускіт, кров і нерухомі тіла впоперек садової доріжки.

— Ти потрібна їм, Пауло, потрібен хімічний склад твого мозку. Потрібне матеріальне втілення твоєї удачливості… на продаж. Ти хочеш, щоб я їх щадив?!

— Але ж ти теж вивчав хімічний склад мого мозку, — сказала вона, дивлячись йому у вічі. — Шукав матеріального втілення моєї удачливості. До речі, ти вже відмовився від цих спроб? Цілком?

І тоді він зробив те,