Марина та Сергій Дяченко - Печера

Коло брівки стояла машина з затіненими шибками. Двері відчинилися самі; Паула встигла коротко махнути рукою Стефані, що стояла на балконі:

— Бувай!..

Обидва любителі місяця пересіли з лави в машину — один сів попереду, поряд з водієм, другий влаштувався праворуч од Паули. Ліворуч од неї сидів Тритан.

— Нічого собі, — сказала вона голосно й здивовано.

Їхали хвилин п’ятнадцять.

Аматори вечірніх пробіжок вийшли з машини перші — один залишився стояти, любовно погладжуючи стрижений кущ самшиту, другий пройшов до будинку — через садок, по цегляній стежці, освітленій фарами; Паула згадала раптом день, коли приїхала сюди вперше — маленька, якась цілком неміська вуличка, у вухах гасне шум метро, перші дотики його рук…

Той, що ходив до будинку, повернувся й кивнув. Паула встигла помітити, що за його спиною на стежці стоїть ще один — на вигляд справжній спортсмен, але з мініатюрною рацією в руках.

— Ходімо, маленька.

— Нічого собі! — повторила вона, стискаючи його долоню. — Як у кіно… Як у дитячому муль…

Порив вітру гойднув ліхтар над дверима. Паула не зрозуміла, як це ліхтар може видавати такий звук; їй миттю заклало вуха.

І відразу ж виявилося, що хлопець з рацією вже не стоїть на стежці, а повільно на неї падає, наче раптово знепритомнівши.

— А-хх-а! — закричали за спиною. Паула відчула, як з-під ніг тікає земля. Трава, що хльоснула її по лиці, була висока й волога.

— Лежати!..

По обидва боки від стежки тріщали гілки. Паула підняла голову; у різкому світлі фар стрибали, відкидаючи чорні тіні, пласкі, наче вирізані з картону фігурки.

Печера.

Уже через секунду вона зрозуміла, що саме нагадує їй це по-своєму красиве дійство; здається, з усіх боків потягло вогкістю, неповторним духом лишайників і чорного моху. Завислі в небі зірки здалися збіговиськом вогненних жуків; видиво було таке правдоподібне й виразне, що Паула вчепилася в траву й часто, схлипуючи, задихала.

Вона бачила, як один з напасників, у всьому чорному, але з зеленою хірургічною маскою на обличчі, опускає на чиюсь голову гумовий поліційний кийок. Огидний звук; валиться на землю важке тіло в спортивному костюмі, людина в чорному перескакує через нього, як через купу ганчір’я, і заносить кийок знову, але його супротивник вислизає і стрімким, обтічним рухом б’є ворога чимось у живіт — знизу вгору, так, що людина в чорному хрипить і згинається вдвоє, і на освітленій фарами доріжці зі страшною швидкістю росте блискуча чорна пляма.

— Не щадити!!

Уперше в житті Паула почула, як звучить на повну силу знаменитий Тританів голос.

І, наче розбуджена цим голосом, завила сирена в машині.

— Уб’ю! — скрегіт металу. — 3 дороги, уб’ю!! Взя-ати!..

Двоє котилися по землі — і не збагнеш, хто з них у чорному, хто носить на обличчі хірургічну маску, а в руці замість скальпеля — довгий вигнутий ніж…

На вузькій стежці, посеред переламаних уже кущів варився, розхлюпуючись, казан люті. Паулі, наполовину осліплій од прямого світла фар, увижалися жмути шерсті — схрулячої чи саажої; те, що носіями вбивства виступали двоногі люди, викликало шок, віднімало змогу рухатися.

А потім її грубо вхопили впоперек тулуба й потягли крізь зламані кущі — туди, де за будинком уже чекала, виявляється, ще одна машина.

А потім вона почула крик і вкрилася потом, бо це був Тританів крик, схожий на рев пораненого звіра; руки, що її тягли, миттю розтислися, випускаючи її обм’якле тіло на траву. Світло фар залишилося десь збоку, але вона все одно чудово бачила, як Тритан, у порваній куртці, кидається одразу на двох, як повітря над його головою розсікає поліційний кийок, а потім він злітає в повітря, пропускаючи удар низом, а потім нападник одержує ногою в пах і ячить, мов придавлений кіт, а Тритан б’є його таким самим кийком по обличчю, і ячання обривається в хрип, а другий тим часом кидається на Тритана зі спини, й на мить здається, що вигнутий ніж по руків’я занурився в тіло, але потім Паула бачить його вістря, чисте, без крові, яке наскрізь пропороло Тританову куртку під рукавом, а Тритан, продовжуючи рух напасника, ривком швиргає його через себе, швиргає з відтяжкою, і падаюче тіло приземляється, тихо хруснувши, і ніколи лякатися, бо з темряви виринають ще двоє, зі свистом ріже повітря щось на залізному ланцюзі, Тритан глухо реве й ловить ланцюг рукавом, а другою рукою б’є напасника по очах, той сахається й щось невиразно кричить, а його напарник тим часом піднімає перед собою залізну трубку, потворну й важку.

— А-а-а!..

Трубка вибухнула гуркотом, і чоловік, який її тримав, відлетів назад, наче відкинутий сильним поштовхом; на мить раніше Тритан устиг кинутись на землю.

З глухим ударом упало в траву залізне знаряддя. Його власник упав поруч і не вставав — Паула роздивилась руків’я ножа, що здригалося біля самого його обличчя, біля основи шиї.

— Пауло?!

Тритан стояв на одному коліні. Ножа більше не було в його руці, ніж пішов у чужу плоть, пішов по саме руків’я.

— Пауло, не вставай.

Машина, що чекала за будинком, зірвалася з місця блискавично — навіть з якимось панічним виском. Одночасно від вулиці долинув шум одразу кількох моторів. І проблисковий вогник поліційної блимавки.

Сирена, нарешті, заткнулась. У вуха ватою ввіпхнулася тиша; Тритан повільно встав. Підійшов до лежачого чоловіка, ногою відкинув убік важку залізну трубку:

— Ч-чорт…

Він допоміг їй підвестися — точніше, підняв над землею й поставив на тремтячі ноги.

Одна рука його метлялася, ніби паралізована; стежка перед будинком, що перетворилася вже на галявину, страшенно швидко наповнювалася людьми.

— Пауло, не дивись.

Вона б і рада не дивитись.

Поперек стежки лежав хлопець у спортивному костюмі. Один з тих, що милувалися місяцем на лаві перед Паулиним будинком; невже не минуло й години — Стефана, Влай, нудна вечеря, картопляне пюре у Тританових туфлях?!

Ще один лежав на білих ношах. Груди здіймаються й опадають — отже, живий.

Третього ніде не було видно, зате за частоколом ніг у формених сірих штанях потопав у темній калюжі один з напасників, і з його обличчя вже стягли пов’язку, соковито-зелену, як у молодшого лікарського персоналу.

На обличчя мертвого Паула не дивилася.

— Що ж це, як же це… шо…

Паула здригнулась.

Плакав капітан адміністративної поліції. Літній, важкий служака, який усе життя віддав поліції, — він плакав і не міг утримати в тремтячих руках блокнот. І відвертався, а по м’ясистому круглому лиці текли й текли, переганяючи одна одну, великі сльози.

Розділ дев’ятий

— Коли ти вступав у театральне?