Олександра Бракен - Темні уми

Десятирічна Рубі вижила після загадкової епідемії та набула надприродних здібностей, які поки що не може контролювати. Вцілілих дітей за ступенем загрози для суспільства ділять на Зелених, Жовтих, Синіх, Помаранчевих і, найнебезпечніших, Червоних. Майже шість років, проведених у Термонді — спеціальному «реабілітаційному» таборі для незвичайних дітей, Рубі маскувалася під Зелену, а тепер їй загрожує викриття та смерть. Дівчина не здогадується, що її врятують і вона, ризикуючи життям, разом з іншими вцілілими дітьми шукатиме таємничий Іст-Рівер…

Присвячую Стефані та Деніелу, які були зі мною в кожному мінівені

Коли білий шум затих, ми працювали в садку — пололи.

Цей шум завжди діяв на мене зле. Байдуже, була я надворі, вечеряла в їдальні чи самотувала у своєму боксі. Коли він лунав, пронизливий звук вибухав у моїх вухах, наче зладнана з відтинка труби саморобна бомба. Решта дівчат у Термонді оговтувалася за кілька хвилин, струшуючи з себе нудоту та відчуття дезорієнтації так само легко, як ото струшують травинки, що причепились до табірної роби. А що ж я? Минали години, перш ніж я могла знову стати собою.

І цього разу все мало би бути так само.

Але не було так само.

Я не бачила, що саме спричинило це покарання. Ми працювали настільки близько до табірного електропастуха, що, здавалося, саме повітря пропахло напругою, від якої нили зуби. Може, хтось насмілився вийти за межі садової загорожі. А може, хтось, втіливши всі наші найбільші мрії, жбурнув каменюкою в голову найближчому солдатові спецсил Псі. Це ще гірше, хоч і було би того варте.

Усе, що я знала напевне, — це те, що гучномовець над головою видав два застережних сигнали: один короткий, другий — довгий. У мене аж мороз пішов по шиї, коли я, міцно затуливши долонями вуха і напруживши плечі в передчутті удару, шелепнула у вологий ґрунт.

Власне, звук, який пролунав з гучномовця, не був білим шумом. Радше то було несусвітнє дзижчання, що інколи накриває тебе, коли ти сидиш на самоті з тишею чи коли прислухаєшся до млявого гудіння комп’ютерного монітора. Для уряду США і, зокрема, його Департаменту Псі-молоді це було дитя любові автосигналки та бормашини: коли воно, оживши, починало пронизливо верещати, у тебе кровоточили вуха.

У буквальному сенсі.

Звук, що його видавали динаміки, шматував кожнісінький нерв у моєму тілі. Він прорвався крізь мої руки і, заглушуючи верещання сотні підлітків-психів, загніздився в осередді мізків, куди я жодним чином не могла проникнути і притлумити його.

Мої очі переповнилися сльозами. Я уткнула обличчя в землю, і все, що відчула у роті, — смак крові та землі. Поряд зі мною додолу гепнулася дівчинка, розтуливши рота в крику, який я не могла почути. Все інше зникло з очей.

Моє тіло стрясалося під розміреними хвилями статичних розрядів, скручуючись, неначе пожовклий від часу папір. Чиїсь руки термосили мене за плечі. Хтось кликав мене на ймення — Рубі, — але той хтось був занадто далеко, щоби я могла відповісти. Я зникала, зникала, зникала, занурюючись у безвість, аж поки земля проковтнула мене до решти одним глибоким вдихом. А потім запала пітьма.

І тиша.

Першою померла Ґрейс Сомерфілд.

Принаймні першою в моєму тодішньому четвертому класі. Я переконана, що на той час тисячі, а може, й сотні тисяч дітей уже давно пішли її шляхом. Люди надто мляво пов’язували всі ці нещастя докупи — чи принаймні вони змогли знайти ефективний спосіб тривалий час тримати це від нас у таємниці, навіть після того як діти почали вмирати.

Коли згадані смерті таки випливли на чисту воду, в нашій початковій школі вчителям та персоналу суворо заборонили говорити з нами про те, що тоді називали «хворобою Евергарта», названою за йменням Майкла Евергарта — хлопчика, котрий першим помер від цієї хвороби. Згодом хтось десь вирішив переназвати її: гостра підліткова ідіопатична нейродеґенерація — скорочено ГПІН. Відтак ця хвороба стала хворобою не лише Майкла. Вона стала хворобою всіх нас.

Усі дорослі, яких я знала, приховували правду під машкарою посмішок та обіймів. А я досі застрягла у своєму світку, витвореному із сонячного сяйва, поні та колекції перегонових машинок. Озираючись назад, не йму віри, що я могла бути настільки наївною, проґавивши безліч тривожних «дзвіночків». Навіть найпомітніші, як-от, приміром, той, коли мій тато, полісмен, почав затримуватися на роботі допізна, а коли нарешті повертався додому, то ледве знаходив у собі сили поглянути на мене. Водночас мама посадила мене на сувору вітамінну дієту і відмовлялася залишати мене на самоті навіть на кілька хвилин.

З іншого боку, мої тато з мамою були одинаками в сім’ї. Я не мала кузена чи кузини, смерть яких заздалегідь насторожила б мене, а коли на додачу мама не дозволила татові встановити «отой душевисмоктувальний вир із прилизаних дебільних шоу», — зазвичай знаний як «телевізор», — то це означало, що ніякі страхітні новини не потривожать мій світ. Ця обставина, а також татів ЦРУ-контроль щодо доступу до Інтернету значною мірою гарантували, що я більше перейматимуся розсаджуванням на ліжку своїх плюшевих звіряток, аніж можливістю померти, не доживши до десяти років.

Тож я абсолютно не була готова до того, що трапилося п’ятнадцятого вересня.