Марина та Сергій Дяченко - Печера

хотів би подзвонити Паулі Німробець, але дзвонити було не варто — тепер тільки пан Тодін мав оберігати її від усіх неприємностей, справжніх чи вигаданих. Тепер їй, імовірно, плювати на долю «Першої ночі» Вічного Драматурга Скроя; а якщо й не плювати — він, Раман, не ділитиметься з нею навіть найбезневиннішими думками. Він утратив союзника, хоч і маленького й скромного. Він утратив союзника.

Перед дверима театрального училища юрмилися абітурієнти; хтось із юрби впізнав Рамана, вчорашні школярі зашушукалися розступаючись, а через квартал його наздогнало дівчисько в такій коротесенькій спідниці, що її запросто можна було вважати просто широким поясом:

— Пане Кович… Мене звуть Леата, я з дитинства мріяла бути актрисою, я маю талант, ви не думайте…

І вона труснула великими грудьми, заклично, ніби демонструючи справжній розмір свого «таланту».

— Дупу прикрий, — сказав Раман, сутулячись більше, ніж звичайно. — Шльондра.

Цілу хвилину дівчинка не могла дихнути; Раман спостерігав, як мінилося її обличчя. Цікаво буде, якщо вона все-таки вступить в училище. І років через три прийде пробуватися до нього в театр…

І чим же вона так провинилася? Теж мені, мораліст…

І він побрів геть — старий, похмурий, сам собі гидкий, і нечисленні полуденні перехожі здивовано й співчутливо поглядали йому вслід.

У цьому місті повно театрів, і дуже навіть непоганих.

Сьогодні ввечері він знову піде бродити з вистави на виставу… А може, й не піде.

Марно…

Перед цирком засмаглий робітник стриг машинкою круглий газон. Наспівував, погойдуючи яскравим капелюхом-парасолькою, з явним задоволенням вдихаючи запах трави; Раман раптом відчув заздрість. Яка чудесна робота — розкидати віяло зелених бризок, пригладжувати один за одним усі ці строкаті ворсисті острівці, на яких розляжуться потім студенти з пивом, конспектами та бутербродами…

Він утяг голову в плечі. Бездумно обійшов порожню будівлю, величезну, безглузду, схожу на слона, одного з тих, що для втіхи дітям і дурням тримали в неволі й навчали протиприродного. Зараз цирк був порожній — літо, гастролі; Раман зупинився неподалік входу в циркове училище, де компанія юнаків, майже підлітків, весело клацала один одного, передаючи з рук у руки великий старомодний фотоапарат.

Раман піймав себе на думці, що й на цих, абсолютно непридатних для справи, він мимоволі дивиться як на претендентів на роль. Хлопці були як один м’язисті, низькорослі — силовики, тільки один вибивався з їхньої компанії, власник фотоапарата, чийсь, очевидно, ще шкільний друг. На Ковича не звернули жодної уваги; повагавшись, він переступив поріг циркового — у вестибюлі пахло мокрою ганчіркою, потом і пилюкою.

Ніхто й ні про що його не питав; коридори були порожні, за дверима якогось кабінету стрекотіла друкарська машинка, звідкілясь згори долинала поганенька магнітофонна музика; Раман не знав, куди й навіщо йти, а тому пішов на звук.

Двері невеликого залу були навстіж розчинені, запах поту тут міцнішав, досягаючи найбільшої концентрації; в кутку на матах сиділа, розкинувшись у поперечному «шпагаті», худюща дівчина в линялому спортивному купальнику. Неприродна поза, здавалося, нітрохи її не бентежила — дівчина неуважно перегортала сторінки порваної книжки. На горі жовтих, просмерділих потом матів валялися в розслаблених позах ще дві дівчини й хлопець. Магнітофон хрипко репетував, його звук відбивався від високої білої стелі, падав на голову й угвинчувався у вуха, але, схоже, тільки захожому Ковичу це дошкуляло.

На нього подивилися — з помірною цікавістю; одна дівчина з матів про щось запитала — він не розчув, але про всяк випадок кивнув, і дівчина цим задовольнилась. Треба було йти, але він стояв невідомо чого; хлопець ліниво встав з матів, підібрав кілька бутафорських кинджалів, які валялися тут же, й один за одним запустив їх під стелю, тільки руки замигтіли.

Раман відступив, збираючись іти, і аж тепер тільки помітив ще одного хлопця, точніше, спершу він побачив його ноги в потертих шкіряних капцях, і на кожній стопі — по склянці води. Хлопець стояв на руках, з натугою згинаючи й розгинаючи лікті; склянки тремтіли, але вода не розхлюпувалась. Хоч капці, роздивився Раман, були вже наскрізь мокрі.

Раман опустив голову.

Волосся хлопцеве, якогось непевно-жовтого кольору, звисало, майже торкаючись підлоги.

— Ану встань, — наказав Раман неголосно, але навіть крізь магнітофонний рев хлопець примудрився його розчути.

Одну склянку вдалося підхопити. Друга впала на мати, й калюжа від неї негайно всоталася.

— Я Раман Кович, — вагомо сказав Раман у кругле, червоне від припливу крові обличчя.

— Я в-впізнав, — проказав хлопець, ледве перекрикуючи хрипку музику. — Д-добрий день…

Хлопець заїкався. Не дуже сильно, але цілком помітно.

Не * *

— Нам пора, — сказала Паула втретє.

Вечір вийшов нудний. Паула з самого початку не розуміла, навіщо він потрібен, але Стефана була чомусь переконана, що на другий день після бучного весілля залізно мусить бути отакий-от вечір у вузькому родинному колі.

Паула втомилася. Ще з учора. Ще з минулого тижня. За цілий місяць. За цілий рік.

Митик діловито повзав під столом, від чого високі келихи раз у раз здригалися, залишаючи на білосніжній скатертині червоні кола, відбитки ніжок. Паула смикалась, коли по її нозі безцеремонно проходився небожів лікоть:

— Митику, перестань!!

Тритан мовчав і чемно всміхався. Влай мовчав і ніяково сопів; Паула мовчала просто тому, що не знала тем для спільної розмови. Стефана неквапливо переказувала останні події, смакувала відкриття, на порозі якого стоїть її відділ, але ніхто, крім самої Стефани, не розумів, про що йдеться.

— Нам пора, — сказав нарешті Тритан, і всім одразу стало ясно, що візит ввічливості закінчено. У передпокої Паула на секунду зупинилася, вражена: це ж її дім, вона що, приходила сюди в гості?! З ностальгійного шоку її вивів Стефанин крик: виявляється, Митик устиг напхати картопляного пюре в літні Тританові туфлі, залишені на полиці для взуття.

За збентеженим вибачанням і поспішною ліквідацією аварії минуло зайвих десять хвилин; Паула стояла, притиснувшись до Тританового боку, і їй чомусь здавалося, що він її не бачить. Що, стоячи в самих шкарпетках на лисому килимку передпокою, співкоординатор Пізнавальної глави Тритан Тодін мандрує думками десь далеко, де не чути Митикового ридання, де, однак, незатишно, порожньо й холодно…

Їй довелося двічі його гукнути, перш ніж він почув:

— Так?.. До побачення, Стефано, до побачення, Влаю. Спасибі за вечір… Бувайте.

Переступивши поріг, він міцно стис її долоню і вже не відпускав.

Унизу на лаві сиділи, милуючись місяцем, два хлопці в спортивних костюмах. Паула чомусь подумала, що вони повертаються з вечірньої пробіжки, і здивувалася, коли один з них витяг з кишені якусь штуку з короткою антеною і приглушено сказав начебто «пуск».

— Ходімо, — Тритан