Марина та Сергій Дяченко - Печера

— Потанцюй, — пошепки сказав Тритан за її спиною.

Через хвилину в неї закрутилася голова.

— Знаєш, яка найсумніша справа на світі? — запитав Сава, дбайливо припроваджуючи її на місце. — Вічно шкодувати про втрачені можливості… Про те, що здійснитися могло б, та не здійснилося…

Паула пропустила його слова повз вуха.

З Тританової сторони на весілля все-таки з’явилося двоє гостей. Обидва ні з ким за весь вечір так і не познайомились, не випили ні краплини спиртного — сиділи тихо й скромно, один у залі, другий на терасі, й замислено поглядали на всі боки.

Пан Раман Кович з’явився, коли свято перевалило за пік і дехто з гостей почав міркувати про евакуацію. Паула нітрохи не здивувалась, побачивши його у дверях. Ніби такий складний спектакль, як Паулине весілля, збіднів би і став би прісним без такої вагомої в її долі фігури.

— Ага, — замислено сказав за її спиною Тритан. — Я так і знав, що він не витримає.

Стоячи у дверях, Кович озирнувся; його появу було негайно помічено, з ним віталися з усіх боків, а Розганяй підскочив і захоплено цмокнув новоприбулого колегу в блискучу залисину на лобі. Усі зааплодували.

— Поздоровляю, Пауло, — сказав Кович, зупиняючись за два метри від молодих за столом. — Тритане, можна тебе на хвилинку?

Вигляд у Ковича був кепський — жертва безсоння та стресу. Навряд чи він з’явився сюди для поздоровлень: Паула відчула раптовий приступ роздратування. Скільки можна? Чи довго ще ця людина мучитиме її своїми підозрами, залякуватиме, морочитиме голову?..

— Пауло, не нудьгуватимеш? — запитав Тритан підводячись; обидва молодики, мовчазні Тританові гості, швидко глянули спочатку на нього, а потім на Паулу.

— Щось сталося, Рамане? — безневинно поцікавилась Паула, дивлячись у запалені очі Ковича.

— Поздоровляю, — повторив той, дивлячись убік.

Таким тоном зазвичай не щастя бажають, а обіцяють великі неприємності.

У парку пахло хвоєю. Згори, на терасі, курили в десять сигарет, у темряву падали, наче сніг, сизі пластівці попелу.

— Що тобі від неї треба? — без передмов запитав Раман, поставивши ногу на сидіння порожньої лавки.

— Я люблю її і хочу бути її чоловіком, — не вагаючись відповів той, що стояв перед ним. Сутінки скрадали вираз його обличчя.

— Не бреши мені, єгере, — Раман зціпив зуби, щоб передчасно не вибухнути. — Ти ледь не довів її до божевілля — заради якоїсь своєї мети. За твоїм наказом з неї знущались, як з лабораторної тварини — хіба ні?

— Так, — відгукнувся з темряви Тритан Тодін. — Не зовсім так, як ти розповідаєш, проте по суті це правильно. Продовжуй.

Раман ковтнув пекучу слину. Напевно, якби він зараз плюнув Тританові на лацкан — то женихівський костюм задимівся б, розповзаючись діркою.

— Ти її використовуєш, єгере. Я хочу знати, навіщо вона тобі потрібна.

У глибині парку люто дзвеніли цикади.

— Ти багато чого хочеш знати, постановнику. Але категорично відмовляєшся зіставити все те, що тобі й так відомо. Паула — коштовний приз, ти ще не зрозумів? За Паулою стоять… Сказати для початку, скільки разів я вже рятував її від певної смерті?

— Імітатор, — посміхнувся Раман. — Майстер інсценізацій.

— Дурень, — у тон йому відгукнувся Тритан. — Триглав не допустить, щоб Паула потрапила в чужі руки. Її не тримають в ізоляторі, але… Якщо вона випаде з поля зору — хоч на півгодини, — координатор особисто віддасть наказ про її знищення.

Раманові здалося, що в парку різко похолоднішало. Він мимоволі взявся за комір своєї куртки:

— Брешеш.

— У Печері… Ти давно зрозумів, що в Печері можна дотягтися до кожного. Я теж дечим ризикував, ти що, не зрозумів?! І якби події пішли інакше…

Він урвав себе сам. Вимучено всміхнувся, сів на спинку лави:

— Ти сам мене питав, чи можна прибрати в Печері людину… Технічно — так. З погляду моралі… розумієш…

— Наказ про ліквідацію Паули було віддано? — спитав Раман, кутаючись у куртку в розпалі душного вечора.

— Двічі, — відгукнувся Тодін після паузи. — Заглиблюватися в деталі… Одно слово, я вдячний тобі за небайдужість до Паулиної долі.

Раман закусив губу, стримуючи внутрішнє тремтіння:

— Я не вірю жодному твоєму слову, єгере.

— Тоді якого ти чорта приперся на моє весілля, щоб зі мною говорити?!

На терасі дзвінко сміялися п’яні голоси. Гриміла музика, сипався сигаретний попіл.

— У мене немає часу, — сказав Тритан сухо. — У мене душа не на місці, поки Паула там одна.

— З нею твої браві хлопчики, — нагадав Раман уїдливо. — Гадаю, ти потягнеш їх і в подружнє ложе?

Тритан знизав плечима. Підвівся і рушив до сходів, назад, у зал.

Раман наздогнав його на півдорозі. Хотів схопити за рукав, але втримався.

— Стривай… Той мужик, що віз Паулу, що він її, як ти кажеш, викрав… він сам умер у Печері? Чи йому допомогли?!

Якийсь час Тодін дивився на нього замислено, ніби вирішуючи, варто відповідати чи ні.

Потім вирішив, що не варто. Повернувся й пішов геть.

* * *

Уранці він прокинувся бадьорий, сповнений сил і дужий, але думати, звідки раптом узялась енергія, означало відразу знову впасти в депресію. Він пам’ятає одне — вночі він був у Печері, і все склалося… вдало. Варто сказати, що останніми місяцями це відбувається набагато частіше, ніж звичайно… Проте — годі. Більше про це — жодної думки. Головне — робота.

Напередодні він попросив декого зі своїх білятеатральних знайомих пошукати вартих, на їхній погляд, юнаків — для перегляду; кандидатів зібралося півтора десятка, п’ятьох він зразу відіслав, а інших, нічого не пояснюючи, повів у малу репетиційну й там почав прослуховувати — поспіхом, нервово, дратуючись щоразу, як ставало ясно, що черговий претендент нікуди не годиться.

Один тільки раз він побачив промінчик світла в тунелі. Другокурсник з училища, кремезний і самовпевнений, відверто тішився своєю роботою; Раман потирав долоні, не наважуючись вірити своїй удачі, і цілком, як виявилось, правильно — трьох хвилин розмови вистачило, щоб хлопцеві порожні очі видали його рідкісну душевну обмеженість.

Ранок минув марно, зате вдень з’явилась інспектура з Управління, двоє, один тихий і чемний, другий підкреслено простацький у спілкуванні, настирливий і галасливий. Опанувавши себе, Раман згадав, що сьогодні понеділок, а з понеділка йому гарантували перевірку — протипожежна безпека, фінансова дисципліна, охорона праці — і все це в його театрі, де він, тільки він вважав себе повноправним хазяїном!.. Зневажливо посміхнувшись, він дав інспекторам повну свободу дій, а сам розвернувся й пішов. До денної репетиції ще лишався час.

Він бездумно брів по літній вулиці, мимоволі зупиняючи погляд на жовтогарячих кабінках телефонів автоматів; він